Розділ 27. Наважитися?

- Це нереально, - опустила очі Веста.
- Чому?
- Я розлучаюся, у мене немає грошей на купівлю приміщення, я не знаю, де придбати усе необхідне, про співробітників я взагалі мовчу, - одразу ж здалася Веста.
- Ти так легко відмовляєшся від мрії? - запитав Давид.
- Ні, але... Але зараз не на часі. Можливо, потім... Колись, коли будуть гроші, сприятливий момент.
- Повір, ні грошей, ні сприятливого моменту не буде, поки ти сама цього не захочеш, - відповів Давид. - Багіра була моєю мрією. Я йшов до неї три роки. Усе почалося, коли Дядьвіть взяв нас з пацанами на вихідні. Ми мали їхати на риболовлю, але до Дядьвітя прибіг чоловік у крові та почав кричати: "Я його вбив!". Ми не зрозуміли, про що мова. Думали, що він реально когось вбив. Дядьвіть якось заспокоїв чоловіка, а з його розповіді ми зрозуміли, що він "вбив" його мотоцикл. Про рибалку вже не йшлося, нам усім було цікаво подивитися на того "вбитого". Ми сіли в машину і поїхали до місця аварії. Чорний розтрощений мотоцикл варявся біля залізо-бетонної опори. Дядьвіть підійшов до свого "Ворона", як він називав свій мотоцикл, присів біля нього, провів по шкіряному сидінню, колесам. Це було так ніжно, ніби він пестив кохану жінку. Потім він встав, поглянув на чоловіка у крові та сказав:
- Ти живий, і це головне, а Ворона ми з пацанами реанімуємо. Немає нічого важливішого за людське життя.
- Мудрі слова, - погодилася Веста.
- Ми з пацанами допомогли дотягти Ворона до гаража Дядьвіті. Возилися цілий день, перемастилися у мазуті, розібрали його мотоцикл на гвинтики, але таки зібрали заново. А коли я сів на його Ворона, то зрозумів, що хочу мати такого ж двоколісного звіра. На Багіру я збирав гроші довго. Спочатку придбав гараж, аби не залишати на вулиці мотоцикл, - розповідав Давид ніжно проводячи рукою по своєму залізному коню. - Я далі збирав гроші та облаштовував гараж. Зробив літню кімнату, де живу у теплий період року. Не люблю гуртожиток, там надто шумно, а поряд з Багірою відчуваю себе вільним. Я ганяв містом усю ніч, коли придбав її, поки не закінчився бензин. Ніколи не підводила, - усміхнувся Давид. - Хлопці жартували, що за ті гроші, які вклав у гараж та Багіру, я міг придбати невелику квартиру, але то ж мені є де жити, а мотоцикл - це мрія. Не пошкодував жодного разу, що спочатку втілив її.
- Ти молодець, але своя кондитерська - це інше. Навіть якщо я якимось чарівним чином і придбаю приміщення, то де я візьму персонал? Одної мене на все не вистачить. Готувати, продавати, рекламувати. Це все люди і гроші, яких у мене поки немає, - сумно мовила Веста.
- Не прибідняйся, у тебе все є! - усміхнувся Давид. - Ранок мудріший за вечір. Їдьмо, Валентина Василівна точно на тебе чекає. Приїдемо сюди завтра, - мовив Давид та сфотографував номер телефону, за яким необхідно було зв'язатися щодо купівлі приміщення. Хоч він і не чарівник, але був серйозно налаштований, аби втілити мрію Вести.
- Їдьмо, - погодилася Веста.
Вони сіли на Багіру, яка несла їх вечірнім містом. Жінка тулилася до Давида. Якщо ще вчора у неї були якісь сумніви, то сьогодні з'явилася впевненість. Таки його пропозиція про кондитерську засіла у її думках. А якщо наважитись? Хай це буде непросто, але вона зможе. Вони зможуть! А у тому, що Давид її підтримає, вона не сумнівалася.
- Зайдеш? - запитала Веста, коли вони зупинилися біля її будинку.
- Якщо нагодуєш. Я дуже зголоднів, - чесно зізнався Давид.
- Думаю, що щось знайдеться у холодильнику, - усміхнулась Веста та подумала, що й сама зголодніла.
Вони разом піднялися у ліфті на потрібний поверх, Веста відкрила вхідні двері та прислухалася.
- А ось і Весточка, - почувся з кухні голос Валентини Василівни. - А ми тут з Софією Марківною у преферанс граємо. Така цікава гра виявилася. О, то у тебе гості? 
- Добрий вечір! - привітався Давид та усміхнувся.
- Ой, які у вас гості. Добрий вечір, Давиде, - усміхнулася тітка Соня. - Щось я засиділася. Не буду вам заважати.
- А я якраз до вас, - мовив Давид, дивуючи усіх.
- До мене? - перепитала Софія Марківна.
- До вас обох, - усміхнувся Давид.
- Тоді я щось швидко приготую, а ви поспілкуйтеся, - мовила Веста та пішла до кухні.
- Чим ми можемо допомогти? - запитала Валентина Василівна. Та вона б останнє віддала, аби віддячити Весті за її доброту та хоч якось спокутувати гріхи її сина.
- Навіть дуже можете, - відповів Давид.
- Ой, я вже згодна на все, окрім власного похорону, - відповіла консьєржка. А що? Вона ж пішла працювати, аби у чотирьох стінах не сидіти, а серед людей бути. Та вона й безоплатно готова працювати, аби ж тільки брали!
- Допоможіть мені переконати Весту відкрити свою кондитерську, - прямо мовив Давид, поки Веста готувала вечерю.
- Ого, який розмах. Кондитерська? - замислилася тітка Соня. 
- Весточка чудово готує, - мовила Валентина Василівна.
- Та хіба я не знаю! Вона не раз мене пригощала своїми тортами. Смакота! - погодилася консьєржка.
- От бачите. Вона має відкрити свою справу, але мені потрібна не тільки моральна підтримка. Перший час необхідно буде працювати без заробітної плати. Чи готові? - запитав Давид.
- Тю, не налякав. Я жінка самотня, аби з дому піти до людей, готова й підлоги мити, - першою погодилася тітка Соня.
- Ні, які підлоги! - заперечив Давид. - Мені здається, що ви чудово опанували б роль продавчині.
- А чому б опанувала? Я двадцять років працювала касиркою. Гроші порахую краще, ніж у банку, - з гордістю відповіла жінка.
- Я і не сумніваюся, - усміхнувся Давид.
- А я прибирати можу, - додала Валентина Василівна.
- Думаю, що Весті зайвими руки не будуть на кухні, - мовив Давид.
- Усе готово, ходіть до столу, - запросила Веста.
- Весто, дозволь тобі представити продавчиню та твою помічницю у майбутній кондитерській. Ну, ще в мене є диплом кухаря-кондитера. Сподіваюсь, що знайдеться для мене робота. І швейцар у нас також є, - додав Давид.
- Швейцар? - запитали усі в один голос.
- Ще й який! Ви навіть не уявляєте, скільки він арій та пісень знає. Кондитерська "Солодка богиня" точно стане родзинкою міста, - мовив Давид, а Веста вже й не сумнівалася. Він і мертвого вмовить. Час втілювати мрію!