Розділ 24. Перший виступ

- Коли завершив коледж, була купа сподівань, амбіцій, але сталося не зовсім так, як очікував. До коледжу на кухаря вступив не тільки я, але Горішок й та Кексик. Кексика ти сьогодні бачила, він з Бичарою говорили з тобою, до того, як я прийшов. Ми жили в одній кімнаті, разом спілкувалися та навчались в одній групі. Після закінчення коледжу нам виділили по кімнаті в гуртожитку. Ми раділи своєму житлу. Хай не хороми, але своя, невелика кімната. З роботою було не так добре. Як тільки дізнавалися, що ми з дитбудинку, нам відмовляли в роботі. У людей склався стереотип, що вихованці дитбудинку обов'язково будуть красти, обдурювати. Коли ми знайшли роботу, бо приховали, що росли у дитбудинку, на нас повісили нестачу продуктів, дізнавшись правду. На нас викликали поліцію, але на відео з камер було видно, що продукти і до нас крав су-шеф. Нас виправдали, але робити там щось не надто хотілося, - розповідав Давид. - Після невдалих пошуків роботи ми завжди зависали на турніках. Воркаут був нашим захопленням. Не було грошей на спортзали, а турніки були скрізь. Ми дивилися відео та намагалися повторити трюки. Спочатку не вдавалося, але чим більше, тим краще виходило. Ми стирали руки до крові, але виробляли на турніках таке, що люди зупинялися, аби подивитися, а бабусі хрестилися, коли проходили повз та хрестили нас, аби ніхто не зірвався, - усміхнувся Давид згадуючи ті часи та поглянув на свої долоні, де були помітні мозолі. -  Нам щоразу відмовляли у роботі на кухні і ми працювали вантажниками на залізничному вокзалі та на будівництві, бо нас не брали навіть у супермаркети, а там була хоч якась помічна техніка. Пробатрачили ми там не надто довго, бо Бичарі впала на ногу арматура, яку ми тягали. Розтрощило ногу, а роботодавець не дав ні копійки на лікування, бо ми працювали неофіційно. Ми скинулися тим у кого що було та зібрали ногу Бичарі по кісточках. Зрослася, але він все одно трохи шкутильгає. Коли у нас не було роботи, скидали адреналін на турніках, саме тоді до нас підійшов чоловік кавказької зовнішності та зацікавився нашими вправами на турніках. Він запитав чи зможимо ми повторити подібне на пілоні. Спочатку ми розреготалися. Ми ж не нічні метелики, щоб крутити дупами назагал, але ж купувати їсти за щось потрібно було, - перевів подих Давид. Веста тихо сиділа і слухала. Якісь слова їй здавалися недоречними. Вона тримала його за руку і це надавало сил обом. - Алік - власник нашого клубу, якраз придбав приміщення. Він зробив нічний клуб, але контингент було важко заманити. Подібних закладів було повно, скрізь танцювали, скрізь роздягалися, але у нього виникла ідея, що варто зробити клуб, де клієнтами мали бути не чоловіки, а жінки. І ця ідея вистрілила. Того ж вечора ми таки пішли в той клуб. У пустому залі ми показали, що вміли. Це виглядало дещо недолуго, смішно на пілоні, але Алік сказав, що готовий спробувати та запропонував нам гроші. Досить пристойну на той час суму за вихід. Він сказав, якщо наш номер сподобається відвідувачкам, то запропонує нам постійну роботу. Потрібно було придумати щось таке, що сподобалася б. У нас було дві години до виходу. Ми з Кексиком побігли до найближчого секонд-хенду та купили там крила метеликів, яскраві краватки-метелики, венеційські маски на обличчя, та кольорові шорти. Мав бути або успіх, або провал. Для Бичари ми взяли костюм квітки, бо третього метелика не знайшлося, - усміхнувся Давид.
- Можу собі тільки уявити ту квітку, - не стримала усмішку і Веста.
- Ну, то був дитячий костюм і квітка була дещо потріпана і ледь трималася на голові Бичари. Ми купили штучні плетучі ліани у тому ж секонд-хенді і обмотали ними друга, бо "квітка" була ще трохи в гіпсі і не могла літати на пілоні, як ми.
- Квітка в гіпсі?! - реготала Веста.

- Ми перетворили його гіпс на елегантну вазу. Ну, це нам вона здавалася елегантною, а Алік її назвав горщиком. До того ж нічним, - сміючись, розповідав Давид. Це здавалося так весело та легко, а Веста уявляла, як сором'язливі хлопці, які займалися на турніках, мусили перебороти свій страх, вийти до натовпу жінок, зробити хоч якісь елементи на пілоні, щоб отримати гроші на їжу. Усе було б смішно, якби не так сумно.
- Які ж ви креативні, - сумно усміхаючись, мовила Веста.
- О-о-о, креатив почався ввечері.  Ми показали Аліку свої костюми, він реготав як кінь і сказав, що якщо не вийде стриптизу чи воркауту, то буде просто смішне шоу. Нас тоді навіть оголосили як "чарівний сюрприз". Сюрприз для нас самих. Це було щось з чимось. Нам увімкнули пісню Сердючки "Я маленька бджілка". Першим вийшов Бичара-квіточка і почав дупою тертися об той пілон. Не міг він з тим гіпсом на нього залізти. А далі випорхнули ми. І "випорхнули" це саме те слово, бо на нас були шорти неабиякого розміру на кольорових підтяжках і крила метеликів. Резинки від тих крил тисли так, що здавалося руки відваляться ще до початку виступу. Грала музика, квіточка дригалася біля пілона, а ми мусили літати над нею, виробляючи трюки на пілоні. Тоді ми порвали зал. Такого точно ніхто не бачив. Ми не роздягалися, але воркаут на пілоні зробив свій ефект. Відвідувачки викликали нас на біс тричі. Алік нам тоді щедро заплатив, нагодував та взяв на роботу танцівниками. Отак ми погодилися танцювати, по суті, за їжу, у нічному клубі, але поставили умову, що ми не роздягаємося та не фліртуємо з відвідувачками. Далі були тренування та нормальні костюми. Ми вчилися у хлопців, які танцювали, а вони вчилися у нас складним елементам. Ми придумували костюми, шоу, але перший наш виступ з тими метеликами не забудемо ніколи.
Веста дивилася на Давида тепер іншими очима. Якщо раніше вона в ньому бачила молодшого хлопця з гарним обличчям та тілом бога, якого усі називали "альфонсом", то тепер в її очах Давид був чоловіком, який пройшов нелегкий шлях, але зміг зберегти добре серце та вміння посміятися з себе, а це безцінно.