Розділ 23. Дитбудинок

- Вибач, що змусила тебе повернутися подумки в минуле, - тихо мовила Веста, коли Давид замовкнув. 
- Я не можу його змінити, яке вже є, - сумно відповів Давид. - Ні, я не скаржуся. Доля дала мені шанс і я ним скористався. Я не змарнував своє життя на наркотики й алкоголь, як зробили деякі з тих, з ким я ріс. Я не можу сказати, що був чемним хлопчиком. Двічі мене усиновлювали. Перша родина мене повернула, наче річ, бо я не виправдав їхніх очікуваннь. Був незручною чужою дитиною, яка скрізь лізе та все хоче знати. А з другої родини я сам втік. Мене не били у сиротинці і фізичне насильство я не сприйняв у родині, як один із методів виховання. Я прибіг до рідного дитбудинку весь побитий, босий, голодний. На моїх усиновлювачів було заведено кримінальну справу, бо моя втеча призвела до перевірки цієї родини. Виявили, що насильство там - норма і вилучили звідти усіх дітей. Найстрашніше, що я був сьомою дитиною, яку їм вдалося всиновити. Я прожив у них тільки два тижні, а були діти, які все те терпіли роками, - мовив Давид та зробив ковток вже холодної кави, яку давно принесла офіціантка. 
Веста мовчала. А що тут сказати? Вона мовчала, а душа розривалася. Скільки ж випало на долю Давида. Тепер зовсім інакше сприймалася ситуація, коли він допоміг безхатьку, якого вони зустріли вночі на узбережжі. 
- Але була й компанія. Наша директорка, Наталя Григорівна, померла і нам поставили мимру, яка зробила наше життя нестерпним. На жаль, є люди, які дбають про інших, а є й ті, які готові забрати останній шматок хліба в інших, аби збагатитися. Нова директорка звільнила більшу частину виховательок та нянечок, зменшила витрати на наше харчування. Ми майже завжди були голодними. Аби отримувати більше коштів від держави, нова директорка прийняла у наш заклад дітей з іншого дитячого будинку, який зачинили і нас стало майже вдвічі більше. Нам доводилося красти, аби просто не померти з голоду. Так я отримав свою першу умовну судимість. Ми з хлопцями пограбували кіоск з ковбасою, - розповідав Давид, а Веста навіть не дихала. Тепер їй не здавалося її життя таким тяжким. Просто не було з чим порівнювати.
- І вас заскочили? - запитала Веста.
- Так. Але саме через той випадок у моєму житті з'явився Віктор Михайлович - Дядьвіть, як ми усі його називали. Капітан поліції у відставці. Він якраз тоді був на зміні, коли нас привезли до відділку. Запитав найперше, чи не голодні. Він сам пройшов дитячий будинок і знав, що це. Ми розповіли про все, що коїлося у нас. Дядьвіть нагодував нас, а потім посадив у машину та повіз на екскурсію до в'язниці, - усміхнувся Давид, згадуючи той випадок. - Провів нас від КПП до камер. Показав, як перевіряється їжа, передачі, які приносять рідні засудженим, показав своєрідний музей з тими речами, які намагалися передати до в'язниці, але їх вилучили. Далі повів до самих засуджених та попросив їх розповісти, чому вони тут опинилися. Як зараз пам'ятаю розповідь одного із чоловіків, як він згадував свою сім'ю, той період, коли був на волі. Та екскурсія подіяла. Нам точно відбило бажання щось красти чи встрягати у халепи. Але халепи знайшли нас самі.
Коли ми повернулися з тої екскурсії, нам добряче влетіло. Влетіло так, що ми втекли з дитбудинку. Ми втекли до Віктора Михайловича і розповіли йому про все. Дядьвіть організував перевірку документів у дитячому будинку. Наче відчував щось. Виявилося, що нова директорка оформлювала кімнати в гуртожитку на випускників дитячого будинку, а потім з ними щось ставалося протягом пів року після отримання ордерів на кімнати. Хтось сідав у в'язницю, когось знаходили на дні моря, хтось зникав безвісти. Житло потім оформлювали на підставних людей та продавали. Дядьвіть не побоявся розмотати той клубок, хоч там були задіяні і впливові посадовці з мерії.

Директорка оформила лікарняний, а потім звільнилася. Нам знову змінили керівництво, але ті зміни були на краще. Після дев'ятого класу я вирішив вступати до коледжу, хотів отримати професію. Часто згадував слова нянечки, Ніни Іванівни про те, що мені треба йти на кухаря, що готуючи на кухні, я ніколи не буду голодним, - розповідав Давид.
- То ти кухар? - здивувалася Веста.
- Так, я кухар-кондитер, - підтвердив Давид. - Я не можу сказати, що маю хист, але найкраще в мене виходили вареники, пельмені, млинці. Я частенько допомагав на кухні у дитбудинку.
- А як вийшло, що ти працюєш у нічному клубі? - запитала Веста те, що бентежило її.
- Це все також через випадок, - усміхнувся Давид.