Розділ 22. Альфонс

- Ти колись договоришся. Не пхай носа не у свої справи! - мовив чоловік та поглянув на Весту. - Вибачте дурника. Давид вже незабаром має бути.
- А чого це дурника? Чого все найкраще Альфонсу? - не вгавав Бичара. - Можливо, я також хочу, а...
- Та помовч вже! - шарпнув товариша хлопець та тихіше додав: - Це ж ВОНА.
- А я що?! Так би й одразу, а то: "Стули писок!". Хіба я не людина? - не припиняв бубоніти Бичара.
- Вибачте, я, напевно, таки зайду пізніше,  - мовила Веста та попрямувала до виходу.
- То що передати Давиду? - запитав один з присутніх.
- Нічого! Я сам розберуся, - почувся голос Давида, який зайшов до клубу та побачив тут Весту. - Привіт, - тихо звернувся до Вести. - Я тобі телефонував, вибач, не чув твій дзвінок, а потім ти не брала слухавку. Щось сталося?
- Ми можемо поговорити без свідків? - запитала Веста, побачивши, що всі присутні дивляться на них та ловлять їх кожне слово.
- Так, звісно. Ходімо. Тут поряд є кафе, - мовив Давид та відчинив перед Вестою двері.
Вони мовчки вийшли з клубу та пішли до кафе, де зайняли столик якнайдалі від чужих очей. Веста нервувала, вона кусала губи та не знала, куди покласти руки. 
- Весто, що сталося? Знову Василь? Він приїздив вчора? Чи сьогодні? - Давид стиснув руки в кулаки. Він хотів піднятися та знайти того покидька, аби натовкти йому пику, але Веста зупинила його.
- Ні... Тобто так. Я тут з іншої причини. Нам необхідно поговорити, - наважилася Веста.
- Я тебе слухаю, - дещо заспокоївся Давид.
- Можна тебе про дещо запитати? Тільки скажи правду. Це для мене дуже важливо, - опустила очі Веста. 
- Я завжди говорю тобі правду, - насторожився Давид. Невже щось Василь наплів про нього?
- Cкажи, чому усі називають тебе "Альфонсом"? - нарешті мовила це вголос Веста та подивилася прямо в очі Давида, а він усміхнувся. Ще й так щиро. На його щоках знову з'явилися ямочки.
- Бо так і є, - відповів Давид, не приховуючи усмішки і спостерігаючи за реакцією Вести. - Мене називають "Альфонсом" з самого дитинства. 
Серцебиття та дихання Вести пришвидшилось. От як? Як можна говорити про це все так спокійно та ще й усміхатися. І не бреше ж! Невже він і справді альфонс, який живе за рахунок грошей інших?
- Як так?
- Не роби передчасних висновків, - мовив Давид та взяв її холодні долоньки у свої руки. - Просто послухай мене. Я тобі все розкажу. Дуже часто люди вішають на інших ярлики, бо нічого не знають. Так і зі мною. Ти чула, як у клубі кричали "Альфонс", як називають мене мої друзі? - запитав Давид і Веста кивнула. - Це прізвисько зі мною з самого дитинства. Новонародженого мене підкинули під двері сиротинця. Була зима, мороз, а я був загорнутий у біле простирадло та ковдру. Якби одна з нянечок не затрималася б на роботі через свято Миколая та не вийшла пізніше, то, напевно, мене б вже не було, - почав свою сповідь Давид. Усмішка зникла, він став серйозним, здавалося, що зараз він не просто розповідає, а проживає усе знову. Тепер Веста поклала свої долоньки на руки Давида та слухала кожне слово. - Ніна Іванівна почула захриплий плач дитини та подивилася собі під ноги. На вулиці була завірюха і мене майже завіяло снігом. Нянечка взяла мене на руки і одразу ж занесла всередину. На зміні було ще кілька нянечок та вихователька, яка доглядала за дітьми вночі. Мене переодягнули, розтерли, бо температура тіла була критична, погодували та викликали швидку. Поки швидка діставалася по тим кучугурам, жінки по черзі носили мене на руках, бо я постійно плакав і хрипів. Коли приїхали медики, то констатували переохолодження. Воно й не дивно. Невідомо, скільки я пролежав на землі у хуртовину. Сказали, що якщо переживу ніч, то житиму. Везти до лікарні дитину без жодних документів ніхто не наважився. При мені не знайшли нічого. Ні записки, ні будь-якої речі, яка б могла вказати на батьків. Мене просто викинули, викреслили зі свого життя, як непотріб. Дякую, що не на смітник, а під двері сиротинця.
Давид розповідав, дивлячись кудись над плечем Вести, ніби повертаючись у той час. Жінка міцно тримала його руку, а по її щоках текли сльози.
- Цілу ніч нянечки не спали, намагаючись не дати мені померти. Вранці я ще дихав та чіплявся за життя. На роботу прийшла директорка сиротинця, дізналася, як все було та вирішила дати мені ім'я. Ім'я Давид мені обрала Ніна Іванівна, яка стала моєю рятівницею. Я був такий кволий та малий, що вона згадала притчу про Давида та Голіафа та вирішила, що я просто зобов'язаний перемогти велику чорну смерть, яка нависла наді мною . Так і сталося. Мені вдалося побороти беззубу з косою. Оскільки Ніна Іванівна дала мені ім'я, то вирішила дати і своє прізвище Альвонсова. Давид Альвонсов - мало б звучати так, але у свідоцтві про народження записали "Давид Альфонсов" (чи недочули, чи у працівниці, яка робила запис, були свої якісь причини написати саме так, ніхто не став з'ясовувати та переробляти свідоцтво про народження). Ну, а пізніше прізвище Альфонсов перетворилося на прізвисько Альфонс, яке прилипло намертво.
Поки Давид розповідав, Веста уявляла його життя у сиротинці. Вона мала чудових батьків, які загинули, коли їй було вісімнадцять. Вона зростала у люблячій сім'ї, а він не знав батьківської любові, але це не зробило його серце черствим, не загрубіла його душа. Як же часто ми робимо передчасні висновки, навіть не давши людині шансу розповісти про себе...