Розділ 19. Сава

- Вільні та свободні люди, ви так репетуєте, що навіть шуму моря не чутно, - пролунало у пари за спиною. - Чого це вам не спиться?
Пара обернулася та побачила чоловіка, який ледь стояв на ногах.
- Вибачте, - відповіла Веста.
- Та ні, можете кричати, але на так гучно, бо в мене вже вуха позакладало, - мовив чоловік. 
- Добре, - відповів Давид.
- Шановний, чи не знайдеться у вас закурити? - осмілів чоловік. - Або чогось гарячішого.
- Гаряче какао ми вже випили, а ось вам цигарки, - відповів Давид, діставши з кишені вже розпочату пачку.
- Вельми дякую, - зрадів чоловік і поклонився. - Якщо хочете, то я можу вам заспівати.
- Заспівати? - здивувалася Веста.
- Будь-яку арію, - гордо відповів чоловік та прочистив горло. 
- Вибачте, але ви часто тут співаєте? - запитав Давид.
- Я тут живу, але чому б не заспівати добрим людям, які кричать про свободу і волю. Хочете, то можу заспівати арію Дон Жуана, - гордо відповів чоловік. 
Веста і Давид не встигли нічого відповісти, як чоловік почав співати. І не просто аби що, а то був шикарний академічний спів.
- Нічого собі! - почала плескати у долоні Веста, коли чоловік закінчив співати, перекрикуючи море. - У мене аж мурахи по шкірі.
- Дякую, міледі, а чи не знайдеться у вас на буханець хліба? - запитав чоловік.
- Як ваше ім'я? - запитав Давид.
- Сава. Савелій Якович, - мовив чоловік та театрально поклонився. - Колишній тенор оперного театру, зірка, яка впала і зараз ледь жевріє.
- Давид, - подав руку для знайомства чоловік. - Не применшуйте свій хист. Талант не проп'єш! Принаймні не варто! 
- Ой, Давиде, ваші слова, наче дорогий витриманий коньяк на мою холодну душу, - відповів чоловік та знову вклонився.
- Савелію Яковичу... - почав Давид, але його жестом зупинив чоловік.
- Не треба цього пафосу, не треба дефірамбів та високопарних слів, звертайтеся до мене просто Сава, - запропонував чоловік та граційно вклонився.
- Саво, що ви тут робите пізно ввечері? - запитав Давид.
- Та кажу ж, що живу. Отам у сарайчику, де раніше катамарани зберігали, - мовив чоловік.
- А як так? - запитала Веста. Чомусь їй стало жаль цього чоловіка.
- Так життя склалося, - зніяковіло мовив Сава.
- Але ж вже осінь, незабаром зовсім холодно буде, - мовила жінка.
- Та якось буде, - махнув рукою чоловік.
Давид відкрив багажник, знайшов там блокнот та ручку та записав щось на папері.
- Саво, прийдіть за цією адресою. Тут знайдеться для вас ліжко та гарячий чай, - мовив Давид та дав чоловікові клаптик паперу з адресою та кілька купюр. - Але ніякого алкоголю!
- Дякую! Буду тверезий, наче скельце. А чи не завадить, що я інколи співаю? - запитав чоловік.
- Не завадить, - усміхнувся Давид.
- Я зараз причепурюся та одразу ж полечу за адресою, - мовив чоловік.
- Але ніякого алкоголю! - ще раз нагадав Давид.
- Зуб даю! Щоб мені гланди всохли! - заприсягся Сава.
- Ой, не треба, щоб всохли, - усміхнулася Веста та взяла з рук Давида шолом.
- От поглянув на таку красуню, то й жити знову захотілося, - у гарному настрої сказав Сава. - Бережи її, Давиде, така зірка раз на все життя падає з неба, - мовив чоловік та кивнув на Весту, яка вже сідала на мотоцикл поряд з Давидом.
- Я знаю, берегтиму, - відповів Давид, а Веста чомусь йому вірила.
Багіра знову заревіла, блиснула своїми жовтими яскравими очима та поїхала з узбережжя. 
Давид маневрував між машинами. Веста настільки розслабилася та відчула свободу, що трималася однією рукою за Давида, а другу підняла вгору, аби відчути силу вітру. Хотілося знову кричати, але не від болю, а від ейфорії, від свободи, від щастя. Веста стримувала себе, але відчувала, як шалена енергія пульсує в крові, як генерує ідеї, як мотивує жити.
Веста заплющила очі. Їй було байдуже, куди їхати, вона готова була кататися по місту цілу ніч, аби з НИМ...
Веста аж готова була захникати, коли Багіра зупинилася біля її будинку. Жінка неохоче встала з мотоцикла та зняла шолом.
- Я не напрошуюся на філіжанку нічної кави тільки тому, що готовий чекати, готовий дати тобі стільки часу, скільки тобі потрібно. Знай, що я поряд, - мовив Давид.
- Дякую, дякую тобі за все, - відповіла Веста.
Вони дивилися одне одному в очі і там читали набагато більше, ніж вони могли озвучити.
- На добраніч, - тихо мовила Веста та пішла до під'їзду. Вона вагалася, чи варто його поцілувати, хоча б у щічку, але все ж вирішила не квапити події. 
- Солодких снів, богине, - відповів Давид, одягнув шолом і Багіра знову понесла його в ніч...