Розділ 11. Турбота

Веста ще раз вдарила у двері рукою. Вона розуміла, що вони ні в чому не винні, але емоції брали гору.
Що далі? Куди їхати?
Чомусь найпершим прийшов на думку Давид, але Веста відігнала цю ідею. Що вона йому скаже? Я вигнала чоловіка, а він змінив замки і мені тепер ніде ночувати? Та й де його шукати? Хоч вона мала тепер номер Давида, телефонувати йому першою не хотіла. 
До Валентини Василівни? Бідна жінка й так прибита новинами, а тут сказати, що її син така падлюка? Чомусь не хотіла робити боляче свекрусі. 
Олена? Звісно ж до неї! 
Веста зробила глибокий вдих та набрала подругу.
- Олено, Василь змінив замки. Можна я в тебе переночую? - запитала жінка, кусаючи губи. Веста любила подругу та ділилася з нею усім, але бачила, як хвороба малого Сергійка та його реабілітація забирали у пари всі гроші. Але ж які вони молодці, що не відмовилися від хворої дитини, не змирилися з діагнозом, а розвивають його.
- Ти ще питаєш? Бери таксі! Чекаю! Дімки немає, то влаштуємо собі дівчачий вечір, - спробувала заспокоїти подругу Олена, хоча після того, як завершила дзвінок, пригадала чимало лайливих слів, згадуючи Василя.
Поки втомлена Веста діставалася до подруги, Олена вирішила написати Давиду. Він просив йому повідомляти, якщо щось станеться. Подруга набрала теплої води у ванну, бо день для Вести видався паскудним, навіть попри присутність у ньому Янгола з ідеальним тілом.
- І знову привіт, - тихо мовила Веста, аби не розбудити Сергійка.
- Привіт, люба. Я тобі зробила ванну. Там є рушники та халат. Зараз я винця ще дістану та щось приготую нашвидкоруч, - мовила подруга та пішла на кухню.
Після теплої ванни Весті здалося, що життя не таке вже й паскудне, якщо є на світі така людина, як Олена.
- Оленочко, ти мене просто... - почала Веста, заходячи на кухню, але замовкла, побачивши на кухні подруги Давида.
Олена написала Давиду, поки подруга релаксувала у ванні, він відповів майже одразу та попросив без зайвих церемоній її адресу. Подруга одразу ж написала та попросила, аби він стукав у двері, а не дзвонив у дзвінок, бо її син вже спав.
Веста перелякано поглянула на Давида. Як він тут? Таки Олена - найкраща подруга.
У руках красеня був шолом від байка. Напевно, він нещодавно прийшов, бо Веста чула, як клацнув замок.
- Добрий вечір! - першим привітався Давид.
- Добрий, - відповіла Веста. Добре, що вона не вийшла в одному рушнику, а одягнула халат, який запропонувала Олена. 
- Чайник вже закипів, сідаймо пити, - перервала дивоглядки Вести та Давида Олена. А що? Так весь вечір і простоять, дивлячись один на одного. - Давиде, ти не голодний? Борщ розігріти? - запропонувала красеню Олена.
- Ні, дякую. Чаю буде достатньо, - відповів Давид та сів до столу, поклавши шолом на підвіконня.
- І ти сідай, чого стоїш, як засватана? - запитала Олена, підійшовши до подруги.
- Ти ж обіцяла дівочий вечір, - нагадала Веста.
- То мені його вигнати? - усміхнулася Олена.
- Ні! - досить гучно сказала Веста.
- Який тобі чай, Давиде? Чорний? Чи трав'яний? - звернулася до гостя Олена.
- Байдуже, аби гарячий, - відповів Давид та усміхнувся, демонструючи свої ямочки.
- Як ти? - запитав красень, дивлячись на Весту.
- Дякую, усе добре, - чомусь відповіла жінка, хоча яке "добре"? Її життя руйнується, вона розлучається, у її власній квартирі замінили замок, а вона відповіла "добре". Але те все чомусь стало таким другорядним, таким несуттєвим. Вона зараз у найкращої подруги, жива-здорова, з неї не зводить очей шикарний чоловік... Ну, це не просто "добре"? Це ОФІГЕЗНО!
- У мене тут ще є шматочок торта, який готувала Веста, - згадала Олена та пішла до холодильника. Жінка дістала торт, і поставила шматочок перед Давидом.
- Дякую, а ви? Тут на трьох вистачить, - мовив Давид та вже хотів брати ніж, аби порізати шматочок на трьох.
Чомусь це дуже вразило Весту. Пригостили його, а він дбає й про інших. 
- Дякую, я на дієті, але Веста спокушає постійно своїми шедеврами, - відповіла Олена.
- Я ж готувала, знаю, як він смакує. Ти їж, - відповіла Веста.
- Скуштуй хоч за компанію, хоч маленький шматочок, - мовив Давид.
Від його слів стало так тепло, так добре, напевно, ось вона, турбота, яка виявляється у простих буденних речах.
- Ти вмієш вмовляти, - усміхнулася Веста. Таки добре, що їй зрадив Василь! Якби не той козел, то не зустріла б вона цього красунчика, який не зводив з неї очей та щиро усміхався.