Розділ 8. Порада

Давид уважно розглядав жінку. Хоч Василь був до неї дуже схожий, але очі були зовсім іншими, добрими. Жінка тримала великий букет квітів. Вона принесла його не для сина-ювіляра, а Весті.
– Вітаю, доню, – тепло привіталася жінка та вручила Весті букет.
– Добрий день! Проходьте, – запросила свекруху Веста.
– То в тебе гості. Я іншим разом можу зайти, – відповіла жінка, поглядаючи на Давида.
– Ні, ходімо чай пити. Я якраз торт спекла. І нам необхідно поговорити, – мовила Веста.
– Добре, доню, – погодилася жінка, переступаючи поріг квартири.
Давид стояв та слухав їх розмову. Він був дещо здивований, бо зрозумів, що це мама Василя, але він уявляв собі її зовсім інакше. А тут скромна жінка, яка не хоче заважати.
Усі перемістилися на кухню.
– Валентино Василівно, знайомтеся. Це – Давид, мій... – Веста запнулася на мить, але продовжила: – мій знайомий.
– Приємно познайомитися, – першим привітався Давид.
– І мені приємно, – усміхнулася Валентина Василівна. – Ой, Весточко, я ж твоїх улюблених пиріжків спекла, – згадала жінка та пішла до вітальні, де поставила сумки. Жінка повернулася з пакетом, де були пиріжки з вишнями та сиром.
– Смачно пахнуть, – усміхнувся Давид.
– Пригощайтеся, – тепло усміхнулася жінка. Їй хотілося бути потрібною та зробити щось приємне.
– Смачні! – одразу ж відповів Давид, скуштувавши смаколик.
– Домашні, я вранці пекла. Ще теплі. Весточко, спробуй, – запропонувала невістці Валентина Василівна.
– Дякую, дуже смачно. Мені вже час, – мовив Давид, розуміючи, що жінкам необхідно поговорити.
– Візьміть з собою кілька пиріжечків, – запропонувала мама Василя.
– Не відмовлюся. Дуже смачні, – погодився Давид.
Веста швидко склала з собою красеню смаколиків. Давид попрощався з Валентиною Василівною, взяв смакоту та пішов до дверей.
– Дозволь мені бути поряд, – мовив Давид біля дверей, аби чула тільки вона. – Я не квапитиму, не заважатиму. Прийду тоді, коли скажеш.
Веста поглянула на нього та думала, що ж відповісти.
– Будь поряд, – єдине, що спало на думку.
Давид усміхнувся, взяв її долоньку та поцілував зап'ястя. Знову розряд, знову мурахи.
Весті не хотілося відпускати Давида, з ним вона почувалася впевненішою, сильнішою, але він таки має рацію, вона повинна поговорити з Валентиною Василівною та розлучитися з Василем. Вона хоче свободи!
Давид знову усміхнувся, демонструючи свої ямочки та пішов, помахавши їй біля ліфта.
І він не хотів іти, але розумів, що мусить та й робота не чекає. Давид працював не тільки у нічному клубі і вже добряче спізнювався.
Веста зачинила двері та притулилася спиною до дверей, вона заплющила очі та спробувала перевести подих.
– Доню, щось сталося? – запитала Валентина Василівна, яка підійшла ближче. Жінка любила невістку, любила набагато більше, ніж сина.
– Так, – зробила великий вдих Веста. – Я розлучаюся з Василем.
– Що ж... – мовила жінка, опустивши очі. Складалося враження, що їй шалено соромно через сина. Хоч жінка бачила Давида, але у неї й думки не було, що причиною розлучення є він, бо Василь давно поводив себе паскудно. Скільки з ним не говорила, скільки не просила... – То на краще. Я підтримую будь-яке твоє рішення, а про розлучення у першу чергу. Не варто терпіти його. Це я дурна була, терпіла його батька-гуляку, думала про те, що дитина без батька ростиме, думала про те, а що люди скажуть, і що? Здоров'я своє занапастила, і син виріс невдячним. Вибач, доню, що не змогла його виховати гідно, але гени... – мовила Валентина Василівна, а з її очей полилися сльози.
Веста підійшла до жінки та обійняла її.
– Тут немає вашої вини, – спробувала заспокоїти свекруху Веста.
– Ой, є... – витирала сльози жінка. – З покоління в покоління нам вкладали в голову: "Б'є – значить любить", "Сміття з сім'ї не можна виносити", "Дитина повинна рости у повноцінній сім'ї"... А чи є та сім'я, якщо чоловік не поважає дружину? У свій час я не наважилася піти з родини, терпіла, але ти не повинна. Кидай його...
Ці слова укріпили Весту в тому, що вона прийняла правильне рішення.
– Ходімо на кухню, я ж торт спекла, – запропонувала Веста.
– Ходімо, доню, – погодилася свекруха, витираючи сльози.
Веста дуже поважала та любила Валентину Василівну. Після смерті батьків, свекруха стала єдиною підтримкою (окрім подруг).
– Доню, а можна дати тобі непрохану пораду? – запитала жінка, куштуючи торт.
– Так, звісно.
– Можливо, я лізу не у свої справи, але отой чоловік, який тут вранці був... Давид, – мовила свекруха, а Веста напружилася, чекаючи продовження. – Не відштовхуй його, хороший він, добрий... Дивиться на тебе так, наче ти єдина жінка на планеті, з таким захватом.
– Ви так думаєте? – невпевнено запитала Веста.
– Та я впевнена!
– Але він молодший від мене... – опустила очі Веста.
– Ну, то й що?! Ти молодша від Василя, Давид молодший від тебе. Не у віці справа, а в тому, як ти себе почуваєш поряд з чоловіком. Не думай про те, що скажуть люди. Не думай! Бог дав людям язики, аби вони говорили, тільки одні говорять ними молитви, а інші – прокльони. Я вже пройшла це і що? Де ті, хто говорили за спиною? А я занапастила своє життя, а ти не маєш! Будь щасливою! Будь щасливою попри думки інших!