27. Життя без нього

Я навчилася жити без нього. Я зачинила своє серце для будь-яких почуттів. Мене зламало життя, двічі. Перший раз - ще при народженні. Я так і не дізналася материнської любові. Росла у нерідних людей, які для мене стали наче рідними. І вдруге, коли довірилася людині, від якого мліло моє серце, тануло та тяглося до нього. Але взамін всього, мені розбили серце, я втратила віру у людях, які були навколо мене. Тяжко, скажете мені? Так, але по іншому і не може бути. Життя загартовує, кує з нас залізних машин, бездушних, безликих машин....

Я повністю поринула у роботу. Весь свій вільний час проводила у шпиталі, де лікувала пацієнтів. Так, я знайшла ще одну роботу, заповнювала роботою всі дні, не лишаючи вихідних, бо найважче було у вихідні, я не знаходила собі місце, не знала чим себе зайняти, просто снувала по квартирі і впадала в депресію. Тому я жила роботою. Найлегше мені було вдень, поринаючи у божевільні лікарняні дні, рутина вимотувала так, що прибігши додому, я нашвидкуруч приймала душ і лягала спати. Я виснажувала себе, заганяла фізично тіло так, щоб нічого крім втоми не відчувати. І тільки вночі мене накривало іноді так, що хотілося вити.....Біль у грудях розпікав тіло, виривав душу...я божеволіла і ненавиділа одночасно. Його. Через нього я відкинула всі свої принципи, я довірилася йому, спробувала побути хоч один день щасливою. Один клятий день! А далі темрява...Краще я б взагалі не знала, що таке щастя може бути і які почуття можна відчувати... Але на ранок, я знову і вкотре брала себе у руки, вимикала почуття та емоції, і наче робот йшла на роботу. Минув місяць і в один сонячний ранок, біля під'їзду свого будинку, я побачила незнайому автівку. Коли підійшла ближче, високий світловолосий молодий чоловік вийшов назустріч і пильно вдивлявся в мене.

- Тіано Солвей?  - подав голос він.

 - Так, це я. Чим можу бути корисна? - з подивом запитала я. Зупинилася, але тримала дистанцію між нами.

 -  Вам немає чого боятися.  - вимовив чоловік та почав наближатися до мене.

 - Стійте де стоїте! - вигукнула я та позадкувала.

 - Добре, добре. - піднявши руки та зупинившись, мовив він. - Я не хотів вас налякати. Вибачте. Я не представився. Я Кел Філворд, працівник СБУ. 

 - Ну і що СБУ знадобилося від мене? Я десь порушила закон?

 - Ні, що ви. Ні. Я друг Гейба і ...

 - Стоп. Далі мене не цікавить інформація, яку ви збираєтеся мені розповісти. На все добре. Бувайте. - і вже зібралася йти, як раптом Кел мене наздогнав, та взяв під руку.

 - Ви що собі дозволяєте?  - гнівно мовила я. - Руки від мене забрав!

 - Почекайте, будь ласка. Мені треба вам дещо розповісти. Вислухайте мене.

 - Мені від вас нічого не треба. Я вас не кликала, ви самі до мене прийшли. То йдіть собі. І забудемо про цю недолугу розмову.

 - Дідько! Як же з тобою важко, Тіано! - вигукнув він.

 - Здається, ми не переходили на ти! І взагалі...

 - Будь ласка, помовчи! Хай йому грець, не думав, що буде так складно з тобою порозумітися. Гейб говорив про твій характер, що ти  даси фору будь-якій вовчиці, і здається, він не перебільшував. Я навіть заздрю цьому йолопу! 

 -Я нічого не розумію! Послухайте, я запізнююсь на роботу...

- Ви обоє варті один одного. Такі ж вперті. Розумію, що він вчинив як покидьок, та йому дуже погано. Ти навіть не уявляєш наскільки. Він повністю втратив сон..

 - То купи йому снодійного, буде спати як немовля... - не витримала я.

 - він майже нічого не їсть, - продовжував Кел.

 - Ти хочеш аби я з ложечки його нагодувала? Вибач, я не нянька, це не за адресою. 

 - він кохає тебе, але вбив у свою дурнувату голову, що зраджує батькові. Скільки я не намагався достукатися до нього, все марно. Тіано, будь ласка, тільки ти в змозі його оживити. Бо він не живе, він просто пливе за течією. Я таким його ніколи не бачив. Кохання не повинно вбивати, але зараз виходить саме так. Він завдав тобі болю, і ненавидить себе за це. Пробач його, дурня. Він дійсно кохає тебе. Вже місяць як він без тебе. Він божеволіє. - Як же боляче віддавалися слова Кела у моїй душі. Я вимикала емоції, ховала їх десь у далекий сховок, але зараз вони виринули на поверхню, роз'ятрили мою рану, яка ніяк не хотіла заживати. 

 - Я не можу... - ледь мовила я. - Не можу...Ти навіть не уявляєш через що я пройшла.....І я не хочу до цього повертатися... - замотала головою, відкидаючи думки.... Я не хотіла зараз думати, як би могло все бути по іншому...

 - Будь ласка, дай йому шанс все виправити!

 - Навіщо? Я так розумію, що він визначився ще тоді. Раз поїхав від мене. Отже, я йому не так вже й потрібна. - повернувшись спиною до співрозмовника, я швидко витерла набігші сльози. - Нехай будує своє життя без мене.

 - Та не може він цього зробити! Як ти не розумієш! Ви  - єдине ціле! Без тебе не буде і його! Я знаю, що ти його відчуваєш! Це не приховаєш! Ти теж не спиш, бо в тебе такі ж кола під очима, як і в нього. Ви тягнетесь один до одного. 

 - Це нічого не варте. Наше кохання не варте!

- Ти помиляєшся! Кохання - це єдине, що варте у нашому житті. Кохання - це крила...