15. Слід з минулого

Лія вдавлювала педаль газу на повну силу, ми летіли, мені здавалося зі швидкістю світла, ввімкнені фари освітлювали в темряві дорогу, яка вела нас до лісничого будинку. Я дивилася тільки вперед, не помічаючи нічого й подумки говорила собі, що я хочу побачити живого Марка та Гейба після цієї сутички. Бачила як тремтять руки Лії, я також дуже була схвильована, налаштовувала себе на ту картину, яку можу побачити. Але те що я побачила перед собою, ніщо, у порівнянні з тим, що я собі там думала. 

У світлі фар ми побачили місиво. Криваве місиво. Територія поряд з будинком була усіяна рештками порваного одягу, пошматовані кінцівки й купа всього, що я не змогла з першого разу побачити в темряві. Перед очима стояв жах від побаченого. Гучно проковтнувши комок у горлі, я подивилася на Лію. 

 - Що тут сталося? Тут взагалі є хтось живий?

 - Є

Це все що відповідає мені Лія. Спершу вийшла вона, а потім, набравшись мужності, вийшла я. Перед собою бачила закривавлені тіла, хтось хрипів, хтось кричав. Сфокусувала погляд на хатинці, ввімкнувши ліхтарика на телефоні, попрямувала вперед, освітлюючи доріжку. Першого, кого я побачила, був хлопець, який тримав руку на плечі й кривився. Підбігши до нього, я зрозуміла, що йому треба допомога.

- Тримай міцно, я зараз тобі допоможу,  - тихо присівши поряд з ним, мовила я.

Швидко оглянула його плече, я зрозуміла що куля від рушниці розірвала йому плече й залишилася у руці, поряд з кісткою. Його регенерація не допомагала, бо цей шматок заліза заважав затягтися рані. Зрозуміла, що треба інструменти, які в мене залишилися у сумці. Лія підійшла майже безшумно, бо я її  кроків навіть не почула. Тихо присівши біля мене, вона поклала руку на моє плече я сказала:

 - Ти можеш йому допомогти? 

- Так, але мені треба моя сумка. Вона залишилася у швидкій. Мені потрібно повернутися. Ти можеш оглянути місцевість, можливо є ще хтось, кому треба негайна допомога.

Лія уважно вислухала мене і погодилася оглянути територію. Я ж пришвидшуючи свій крок поспішала до швидкої. На душі було надто тривожно, але я пригнічувала цей емоційний викид, тому що розуміла, що зараз страх і емоції потрібно відкинути на останнє місце. Підійшовши до швидкої, раптом поряд зі мною хруснула гілка, я зупинилася та ліхтариком освітила ту місцевість, звідки пролунав звук, але нічого не побачила. Відкинувши негативні думки, взялася рукою за двері машини, як раптом мені затулили рота рукою та потягли назад у швидку. Від страху у мене відмовили ноги. Серце вибивало у грудях, наче у птаха, який потрапив у клітку. Штовхнувши мене у  спину, мій нападник зайшов за мною у швидку та зачинив двері. У кабіні машини було темно, але в мене наче відкрилося інше дихання та мій зір набув здібностей бачити у темряві. Я майже нічого не бачила, а відчуття було, що я знаю де знаходиться переслідувач. Я майже не дихала, лише чула важке дихання мисливця. Що це мисливець, я знала точно. 

Раптом поряд зі мною засвітився вогник, і тільки тоді я побачила очі нападника. Дон. Донатан Кларк - заклятий ворог Гейба та Марка.

- Лікарко! Яка зустріч! Було в мене відчуття, що щось не так, але я повівся як дурень на вагітну дівку. Шкода, що я не розгледів у тобі потенційну загрозу.

 - Я вам не загроза. - тихо мовила я.

 - Вже ні., - глузливо сказав Дон.

 - Вб'єте мене? 

 - Ні. Хочу відкрити тобі очі на тих, кого ти лікуєш і заради кого ти тут. Якщо ти тут, тоді ти знаєш хто вони такі насправді. Перевертні. Звірі у подобі людській. Ними керують не почуття, інстинкти. Пошук жертви. Виживання. Я можу довго говорити про це. Але ж ти мені не повіриш. Тому скажу так, вони вбили найдорожчу людину у моєму житті. Ні, дві. Мою дружину та ненароджену дитину. Розірвали у цьому лісі, недалеко від цієї хатини. Вбили, лише через те, що вона була дружиною мисливця. То що на це скажеш? Гідні вони того, щоб ти віддавала за них своє життя? Ризикувала своїм і заради кого?

 - Навіщо ви мені все це говорите? 

 - Щоб ти зняла рожеві окуляри й подивилася на них іншими очима. Ти закохана в одного з них. Дурепа. Чи ти думаєш, що вони вміють кохати?! Такі як вони цього не вміють.

Дон надто прискіпливо дивився на мене, зупинив свій погляд на моїх очах.  Мить, і він був поряд зі мною.

 - Твої очі нагадують мені мою дружину. Такий же погляд карих очей.  - не моргаючи, чоловік все говорив та говорив про неї. А потім знову замовк і запитав:

 - Скільки тобі?

 - Навіщо вам?

 - Так. Ти маєш рацію. Мені не треба про тебе нічого знати. А зараз ти вийдеш з машини і попрямуєш у сторону хатини. Не розвертаючись.

 - Добре. Але віддайте сумку.

 -Цю? - показуючи ліхтариком, сказав Дон. - Ні, їх ти лікувати тут не будеш.

 - Будь ласка, відайте.  - не стримуючись, я поглянула в його очі, - мені вона потрібна.

 Він довго мовчав, наче вирішуючи як правильно вчинити, і я  вже думала що він стоятиме на своєму, а ж раптом:

- Бери та йди. Ми ще побачимось.

Швидко намацавши рукою ремінь сумки, я потягла її на себе, схопила  і відчинивши двері, майже  випала на дорогу. Тільки но я розвернулася йти в бік хатини, як машина з ревом зірвалася з місця. Я все таки розвернулася. Але мій погляд довго не втримав у полі зору швидку, вона швидко заховалася в тіні лісу.  Кому він це сказав? Мені? Чи перевертням? Набравши повні легені свіжого повітря, я побігла до пораненого.