13. Порятунок

  Гейб  

Після того як Тіана поклала слухавку, в кареті швидкої допомоги запанувала тиша. Цілий день у мене було відчуття, що десь буде підвох. І ось він. Виклик. Я бачив як Тіані було важко стримуватися, стримати свої емоції від мене і в якийсь момент її витримка дала тріщину, емоції прорвалися назовні. Бачучи, як з її прекрасних карих очей стікають сльози, це рвало мені душу. Так погано я себе ще не почував. Не знав чим їй зарадити, аби думки змінилися в її розумній голівці, вирішив її підтримати.

- Гей, маленька, ти чого розкисла! Не плач, добре? Я тобі обіцяю, що ми виберемося з цього пекла живими і неушкодженими.  

Вона підняла на мене такий приречений погляд, що я ледь стримав себе і не зупинив машину та не обійняв її. Хотілося захистити її від усього, що навалилося останнім часом. Витерши очі вона ледь подала всій ніжний голос:

- Я розумію всю ситуацію і вона не проста. Я ...Не обіцяй того...як ти можеш бути упевненим у …. Я страшено переживаю…

Бачив, як боляче їй було від кожного слова. Як загубленим поглядом дивилася з вікна машини, наче прощалася з всім, що їй таке дороге. Не міг більше витримувати, тому перебивши її, шукав у голові аргументи, як переконати її, що зараз від нас залежить все, що треба мати холодний розум, не розкисати і  сказав:

 - Не треба. Візьми себе у руки. Пам’ятаєш, що лікарі повинні мати холодний розум, коли треба швидко приймати важливі рішення, якщо на кону стоїть життя. Зберись, я тебе дуже прошу. Все що буде від мене залежати, я виконаю. Я не буду відходити від тебе. Пам’ятай, я лише водій, а головною зараз є ти!

І  дійсно, бачив як змінився її погляд,  вона повірила у свої можливості. Підняла голову, витерла сльози і довго дивилася на мене. 

 - Дякую. Мені цього бракувало. Я дійсно вдячна тобі за підтримку.

 - Та немає за що. Як ти сказала, ми залежимо зараз один від одного.

Деякий час ми їхали у тиші. Але під’їжджаючи до лісу, відчував як її серденько почало пришвидшувати темп.

- Все буде добре. Знай, що я поряд.

 - Так, знаю.

Побачивши що нас зустрічають двоє  мисливців, мої нутрощі звело, злість розтікалася моїми венами. Звір рвався назовні, він гарчав та говорив, випусти його. Але я подумки сказав: Не зараз. Чекай, у нас буде можливість. Бачив як Тіана вийшла і до неї почали стрімко наближатися мисливці. 

- Чому так довго? І це швидка, яка повинна рятувати людей? - почав з напором говорити та наближатися один з чоловіків.

 - Вибачте, але ми також не на вечірці були. То що сталося? Хто хворий? - намагалась говорити без тремтіння в голосі Тіана.

 - Бач які тепер лікарки повелися! Хм - вже підійшов інший чоловік,  який не зупиняючись просто наступав на неї.  Це зірвало мені дах. Хотілося підійти та вгризтися в горлянку, переламати хребта, але я не  знав кількість мисливців, які тут. Тому загнавши звіра в клітку, стримав себе. Я швидко вийшов та перегородив йому дорогу. 

- Гей, чоловіки! Ми поспішаємо, у нас ще один виклик! Може проведете нас до хворого? - сказав я та став поряд з Тіаною. Розріджуючи гнітючу тишу, я швидко кинув погляд на швидку та мовив:

- Носилки треба брати?  

 - Ні! Хвора нікуди їхати не збирається! Так, її викиденьки. 

Бачив, з якою зневагою це було сказано. Скоро і тобі носилки не потрібні будуть, подумав я. Звір у мені показав клики. 

- Ви лікар? - тепер вже наступала Тіана. Бачив, як від його слів у маленької підіймався гнів та злість в її очах від образи до медичної справи.

 - Ні.

 - Якщо ви не лікар, то не вам ставити діагноз! У нас немає часу теревені тут розводити.  Або ви негайно ведете нас до потерпілої, або я телефоную у поліцію. Нехай надсилають наряд і з'ясовують що  ви робите у цій глухомані і хто тут з вами. Якщо я зрозуміла, то це жінка. То що, що обираєте?

Слухаючи її голос, мене накривало. Дзвінкий, ніжний, але зараз в її голосі були нотки гніву, злості та ще чогось, що додавало їй войовничості. І це мене порадувало. Я ледь посміхнувся, але раптом відчув нотки гніву від мисливців, як грали вилиці у одного з них, бачив, як їх діставали її слова, тому мій звір зайняв позицію. Ще момент - і він би зірвався  з ланцюга.

 - Та я тебе .... - насовуючись на нас зі злістю в очах, зжимаючи кулаки, швидким кроком наближався мисливець.

 - Годі!! Досить! - пролунав голос з хатинки. Ми всі повернули голови до того, хто мовив.

Складно було роздивитися обличчя того хто стояв у темноті. Але чомусь мій звір від одного лише голосу зрозумів хто перед нами. Дон. Я чекав його підходу, але тут він мене здивував. 

- У хатині жінка і вона вагітна. Сьогодні весь день скаржилася на болі у животі. Проходьте - запрошував нас мисливець.

 - Вагітна? Ви що тут, з глузду всі з'їхали? Якщо вагітна, то чого ви тут, на краю ліса, це ж небезпечно....

І тут маленька вирішила пограти. До речі, так як вона це сказала, навіть я повірив її обурливим словам.

 - Не вам мені говорити і не вам тут вирішувати, що моїй доньці безпечно а що ні! Ви приїхали робити свою справу, то робіть! І не ставте дурнуватих питань! - гаркнувши, промовив чоловік.