12. Врятувати чи поневолити

Після шаленого екстриму на завантажених вулицях міста, карета швидкої допомоги з сиреною швидко дісталася до медичного закладу, де її вже зустрічали медичні працівники. Передавши пацієнтку у руки чергового лікаря, на повній швидкості ми летіли до точки, яка була просто жаданою всіма і такою страшною для мене.

Я не могла навіть уявити, що цей день не закінчиться ось так просто. Було складно, я дуже втомилася, це правда, не відчувала ніг, але зараз я б сказала, що ноги відібрало в мене сповіщення про ще один виїзд. Виїзд до краю лісу, де нас чекало пекло у вигляді купи мисливців та ніжної і тендітної Лії, яка в додачу до всього, була вагітною. Не витрачаючи часу, ми швидко рухалися між заторами, виїхавши за місто, я не витримувала такого шаленого ритму і просто розплакалася. Як би я не намагалася взяти себе у руки, у мене нічого не виходило. Я страшено переживала, що не впораюся, що підведу їх всіх, що зроблю щось таке, від чого потім буду шкодувати. Тихо схлипнувши, з мокрими очима я відвернулася до вікна і мутним поглядом дивилася як сутінки накривають місто, ліс та дорогу.

- Гей, маленька, ти чого розкисла! Не плач, добре? Я тобі обіцяю, що ми виберемося з цього пекла живими і неушкодженими.  – мовив Гейб.

- Я розумію всю ситуацію і вона не проста. Я ...Не обіцяй такого...як ти можеш бути упевненим у …. Я страшено переживаю…

 - Не треба. Візьми себе у руки. Пам’ятаєш, що лікарі повинні мати холодний розум, коли треба швидко приймати важливі рішення, якщо на кону стоїть життя. Зберись, я тебе дуже прошу. Все що буде від мене залежати, я виконаю. Я не буду відходити від тебе. Пам’ятай, я лише водій, а головною зараз є ти!

Вислухавши Гейба, я дійсно повірила у свої можливості. Наче в мене відкрилося друге дихання. Зібрала всю свою силу  волі у кулак, витерла сльози, з рішучістю поглянула на Гейба.

 - Дякую. Мені цього бракувало. Я дійсно вдячна тобі за підтримку.

 - Та немає за що. Як ти сказала, ми залежимо зараз один від одного.

Деякий час ми їхали у тиші. Вже добре вечоріло, і я чомусь боялася саме темряви. Щоб не біло ніякої підстави від них. Все таки вдень було якось безпечніше,  не відчувалося такої небезпеки, яка може нести темрява у собі. Поки  я думками була далеко від реальності, наша карета швидкої заїхала до лісу. Під’їхавши до дороги, яка вела у ліву частину,  я гучно видихнула.

- Все буде добре. Знай, що я поряд.

 - Так, знаю.

Побачивши що нас зустрічають двоє кремезних чоловіків, я проковтнула комок у горлі, витерла спітнілі долоні та рішуче взялася за ручку дверей.

- Чому так довго? І це швидка, яка повинна рятувати людей? - почав з напором говорити та наближатися один з чоловіків.

 - Вибачте, але ми також не на вечірці були. То що сталося? Хто хворий? - намагалась говорити без тремтіння в голосі я.

 - Бач які тепер лікарки повелися! Хм - вже підійшов інший чоловік,  який не зупиняючись просто наступав на мене. Мені стало ніяково. Але втрутився Гейб.

- Гей, чоловіки! Ми поспішаємо, у нас ще один виклик! Може проведете нас до хворого? - виходячи з машини сказав Гейб,  порівнявшись поряд зі мною.

- Носилки треба брати?  - запитав Гейб у них, кивнувши поглядом на швидку.

 - Ні! Хвора нікуди їхати не збирається! Так, її викиденьки. 

- Ви лікар? - тепер вже наступала я. Від такої образи до медичної справи у мене вирувала злість.

 - Ні.

 - Якщо ви не лікар, то не вам ставити діагноз! У нас немає часу теревені тут розводити.  Або ви негайно ведете нас до потерпілої, або я телефоную у поліцію. Нехай надсилають наряд і з'ясовують що  ви робите у цій глухомані і хто тут з вами. Якщо я зрозуміла, то це жінка. То що, що обираєте?

 - Та я тебе .... - насовуючись на нас з Гейбом зі злістю в очах, зжимаючи кулаки, швидким кроком наближався мисливець.

 - Годі!! Досить! - пролунав голос з хатинки. Ми всі повернули голови до того, хто мовив.

Перед моїми очами постав чоловік, середньої статури, одягнений у все чорне, чоботи, капелюх. Мені важко було роздивитися його обличчя. Але те що я помітила за його спиною, не було сумніву, це була рушниця. Я перевела погляд на Гейба. Він мовчав, тільки я бачила як рухається його жилка на шиї та як роздуваються ніздрі. 

- У хатині жінка і вона вагітна. Сьогодні весь день скаржилася на болі у животі. Проходьте - запрошував нас мисливець.

 - Вагітна? Ви що тут, з глузду всі з'їхали? Якщо вагітна, то чого ви тут, на краю ліса, це ж небезпечно....

 - Не вам мені говорити і не вам тут вирішувати, що моїй доньці безпечно а що ні! Ви приїхали робити свою справу, то робіть! І не ставте дурнуватих питань! - гаркнувши, промовив чоловік.

- Добре. Це не моє діло. Як я можу до вас звертатися? 

 - Дон.

 - Добре, Доне. Мене звати Тіана.  Покажіть мені, будь ласка, де я можу помити руки, а ти, Мітчеле, принеси мені сумку з машини. - сказала я Гейбу, помітивши його розгублений погляд. Я навмисно не назвала ім'я Гейба, не треба тут світитися зайвий раз.

Швидко вимивши руки, ми дочекалися Гейба з  сумкою і попрямували у дальню кімнату, яка була зачинена на замок.