5. Війна

Дізнавшись про таємницю дорогих мені людей того фатального вечора, я так і не змогла подолати в собі ті нотки страху, які вони викликали в мені. Так, я бачила якими вони стають. Не раз. Але все ж таки... Для мене було важко усвідомити, що вони набагато сильніші і швидші за звичайну людину, що вони відчувають твої емоції та бажання.... З тих пір моє життя змінилося, я більше не довіряла нікому...
Єгор одужав дуже швидко, все-таки що не кажи, але їх регенерація працює на всі 100. Степан Аркадійович не переставав мені дякувати що врятувала життя синові його друга.
Життя побігло у розміреному темпі, до цього моменту.
Як я вже говорила, трава "Вовчий аконіт або борець" була виявлена на дні чашки, з якої пив Єгор. За моїми підрахунками, швидше за все, отрута була у воді. Але хто міг проникнути на територію повз охорону? Та ще враховуючи, що вони вовки, чують запахи з величезних відстаней?! Ніхто. Отже потрібно шукати причину появи отрути.

  - Якщо це аконіт, то як він опинився у воді? - дивувався Марк. - Мої люди все прочесали, нікого. Ні слідів, ні запаху. Взагалі нічого.
 -Якщо немає запаху, то це ще не означає, що нікого не було. – тихо сказала я.
 - Щооо?! – кричав Марк. - Поясни? Що ти...
 - Припини, Марку! Досить! Заспокойся! Нам треба все обміркувати. Досить виходити з себе, візьми себе до рук. Ти ж бачиш, ти її лякаєш! - прокричав Степан Аркадійович. - Говори Тіана. Ти щось хотіла сказати?
 - Так...так про що це я..? Ах. так. Повторюся. Якщо ви не відчули ніякого запаху, то це не означає, що ніхто не міг проникнути. Запах можна замаскувати. Чи вам не знати! - вигукнула я, поглядаючи на Марка.
 - Про що ти? Так, є маскування, але воно дуже дороге. Не кожен може собі дозволити. - відповів Марк, явно виходячи з себе.
 - Але є й дешевий спосіб.

  У кімнаті запанувала тиша. Дві пари очей поглянули на мене. Я сиділа як кролик перед удавом. Хоча ні, двома вовками. Тихо блимаючи віями і боячись перед ними, я продовжила.
 - Дешевий спосіб це настоянка з полину. Вона блокує твій природний запах. Натомість ви чуєте тільки полин. - домовила я і мовчки підняла очі.
 - Полин?! - вигукнув Альфа.
 - Так. Трава така. Її, до речі, дуже багато зростає біля озера. Я собі насушила. Ну .... щоб настойку зробити.
 -А тобі навіщо? - розвернувся до мене Марк. - Що ти зібралася маскувати?
 - А це тебе не стосується! Зрозумів? - ображено накричала на Марка я. - Я сама по собі. Ти мені не наказ!
 - Тіана! - прогарчав Альфа. - Якщо я дізнаюся що ти до цього причетна....
 - Щооо? - здивовано вигукнула я. - Ти зовсім вже з котушок з їхав! Ідіот! Як ти міг взагалі подумати на мене? - ображено сказала я. - За що? Та НУ вас! Я зараз піду збирати речі! Ноги моєї тут більше не буде ... я .. - не встигнувши домовити мене перервав Майк.
 - Альфа. Кирило з дружиною злягли і дитині погано.
 - Чорт! Тіана! Давай забудемо все, що я тут наговорив! Добре? Ти допоможеш? Ще раз?
 - Забудемо? Ти навіть не вибачився! Та пішов ти... Я то допоможу, але не тобі, а їм. - сказала я і вискочила слідом за Майком.

І справді, Кирило, це омега, та його дружина, захворіли. А точніше отруєні. Дитину я теж оглянула, була отрута, але дякувати Богу, не в такій великій кількості. Виконавши всі процедури, стан нормалізувався.  Але щось не так. Мене непокоїло звідки взялася отрута.
 - Кирило! – тихо покликала я. - Можна я поставлю вам кілька запитань, тільки ви не говорите, а кивайте, гаразд? Бережіть сили. – Кирило у відповідь закивав, погоджуючись на розмову.
 - Ви їли тільки те, що на кухні? - Кивок.
 - Більше нічого ніде не купували! - Заперечення.
 - Зрозуміло. А воду ви п'єте ту що привозять? - Заперечення.
 - Як? Ви що пили місцеву? З джерела? - вигукнула я. - Кивок.
 - Зрозуміло. Дякую за чесну відповідь. Одужуйте. Я ще зайду.
Вийшовши з дому Кирила, я повільно йшла до свого, думаючи про цю ситуацію. Хтось навмисне отруїв воду. Швидше все отрута в джерелі. Але навіщо? І кому це треба?
 - Тіана! - покликав мене Степан Аркадійович.
- Ох .. ви мене налякали! - вигукнула я.
 - Вибач. Як вони?
 - Все буде добре. Головне, вчасно надати першу допомогу. З дитиною теж все нормально, отрути було небагато.
 - Зрозуміло. Дякую тобі за кожного члена нашої зграї. Ти пробач Марку, він не хотів. Він дуже запальний. Сама розумієш, емоції іноді беруть гору і виходять з-під контролю. Вибач його.
 - Степане Аркадійовичу, а у вас є вороги? - запитала я швидко змінюючи тему, бо про Марка та його витівки зараз не хотілося взагалі чути.
 - А чому ти питаєш?
 - Просто вся ця ситуація з аконітом якась дивна. Швидше за все, хтось навмисне кинув аконіт у джерело. Причина у воді.
 - Як же так? Марко ж заборонив пити місцеву воду. - обурено вигукнув він.
 - Заборонив. - погоджуючись, кивнула я. - Ось тільки Кирило та його родина готували на воді з джерела.
 - Про це краще мовчати. Марк зараз на межі. До всього цього сьогодні сталася дуже прикра ситуація. б..... У Марка друг загинув.
 - Що? Як? Коли?
 - Сьогодні вранці. Машина вибухнула.
 - Який жах! Як він?
 - Виїхав щойно. У Роберта залишилося двоє дітей, він із Америки. Марк вилетів першим рейсом.
 - Мені дуже шкода. - трохи подумавши, додала - а вам не здається, що це все взаємопов'язано?! Спочатку аконіт, потім вибух...?!
 - Що? Та ні. Не думаю. Не забивай голову нісенітницею. Марк у всьому розбереться.
 - Гаразд. Я просто хочу допомогти.

 - Ти вже й так дуже багато для нас зробила. Дякую тобі, Тіана! Правда! Ти мені стала як рідна. - трохи обійнявши, сказав батько Лії.
 - Дякую. Я теж до вас звикла. Чесно кажучи, не думала, що після того, як дізналася про вас все, я ще буду у вас жити і допомагати, думала втечу у місто і більше не приїду.
 - Я радий, що ти передумала. Тільки скажи мені, а навіщо тобі настоянка полину?
 - Як навіщо? Запах маскувати. - здивовано відповіла я. - Щоб ви не чули мої емоції, та й запах звичайно.
 - Але чому? А раптом ти зустрінеш свою пару?
 - Кого? О ні! Це не про мене. Якщо я колись і вийду заміж, то лише за людину. Ні, дякую! Мені такого щастя не треба.
 - Чому ти така категорична? В цьому немає нічого поганого. За триста років життя я зустрічав пари з людськими дівчатами. І нічого. Живуть і зараз.
 - Як живуть? Вони ж не можуть жити триста років? Чи можуть? – допитувала я Степана Аркадійовича.
 - Можуть. Коли чоловік знаходить свою пару, почуття обох загострені, вони відчувають один одного, можуть навіть з'являтися однакові звички в їжі, наприклад, і ось у такий період, коли... ем....у них особливі стосунки, чоловік ставить мітку своїй жінці . По праву вона буде лише його. Більше ніхто не претендує на неї, даруючи при цьому стільки років життя, скільки йому відміряно. Ось так.
 - А особливі стосунки, це що, секс!? Ви це мали на увазі!?
 - Боже, Тіана! Ти увігнала в мене в фарбу. Так, саме це я й мав на увазі. При укусі у чоловіків подовжуються ікла і коли він прокушує шкіру, вводиться ген перевертня. Ось саме через цей ген у нас і довголіття.
 - Вау! Нічого собі! - я була у шоці від відкритої інформації.
 - Гаразд, ходімо. А то щось я з тобою розсекретничав.
 - Ви йдіть. А я хочу прогулятись, до озера піду.
 - Будь обережною. Не хочу, щоб з тобою щось трапилося.
 - Добре. Обіцяю.
Коли ми розійшлися в різні боки зі Степаном Аркадійовичем, я повільно помчала до озера. Занадто багато інформації надійшло. Голова гуділа. Треба було все обміркувати.