3. Нове життя

Коли я йшла за Степаном Аркадійовичем, я не могла повірити своїм очам! Що сталося із селищем? Куди поділися хатини? Неймовірно. Дух захоплює, як усе змінилося. Це тепер сучасне містечко. Архітектура та дизайн будинків притягує погляд, неможливо пройти повз та не захопитися красою, здається все продумано до дрібниць, кожна деталь, все було гармонійно. Те, що постало перед очима, неможливо описати. Справді, все змінилося. Більше немає тих будиночків, яких я так запам'ятала.

   Ідучи за батьком Лії, який ніс мою маленьку валізу, боялася випадково не спіткнутися, тому що під ноги я навіть не дивилася. Крутила головою на всі боки з посмішкою і в захопленні від побаченого. Дійшли ми до величезного двоповерхового будинку.

 - Тіана, проходь. Це мій дім, далі мешкає мій син Марк.

 - Дякую. У вас дуже красиво.

 - Дякую. Марк старався. Він у мене архітектор.

 - Тоді все зрозуміло. Дуже вражає.

 - Я передам твої слова. Проходь.

Ми ввійшли до холу, і коридором пройшли до вітальні.

 - Сідай, де тобі зручно. - запрошуючи сісти, сказав батько Лії.

 - Дякую. - обираючи шкіряний диван присіла я.

 - Ну, розповідай, як ти жила? Чим плануєш займатися?

 - Емм .... Так, нормально все, начебто як. Жила, самі розумієте як. Можна сказати, виживала. Але я ні про що не жалію. Скажу так, це мене змінило. Дуже. Більше немає тієї довірливої ​​дівчинки.

 - Мені дуже шкода, що так все склалося. - засмученим голосом сказав він.

 - Так ні все нормально. Я ж тоді сама вирішила поїхати. Вам нема в чому себе звинувачувати.

 - Прости мене. Я повинен був наполягти на своєму і нічого не сталося б. Ти росла б тут, з Лією разом.  - Ви ні в чому не винні. Я навіть рада, що пройшла таку школу. Вона багато чого мене навчила. Тож треба рухатися далі. 

 - Розумниця. Я захоплююсь твоєю завзятістю та рішучістю. Який характер! Які плани? 

 - Хочу в мед вступити. За місяць іспити. Заради бабусі, вона дуже хотіла, щоб я продовжила її справу. Та й мені подобається медицина.

 - Похвально. Я можу Марку сказати, може він чимось допоможе.

 - Дякую. - збентежено промовила я. - А де Лія?

 - А,  Лія знайшла свою пару. Поїхала разом із чоловіком у Північну згра...єм...бік.

 - Серйозно? Нічого собі! Як же так? Адже вона ніколи не любила зиму.

 - Так, але серцю не на кажеш. Звикає без спеки. Але вони часто літають відпочивати  до зарубіжних країн.

 - Зрозуміло. - щиро відповіла я.

 - Я повинен перед тобою вибачитись. За те, що не слухав і вигороджував свою дочку. Коли ти поїхала, Лія тиждень ходила сама не своя, не їла, погано спала. А потім підійшла до мене і зізналася.

 - Та я не тримаю на вас зла. Все нормально. Ми ж були дітьми! Коли як не тоді можна було подуріти і відпочити.

 - Ти дивовижна дівчина, Тіана! Тебе дуже добре виховала Марта Олегівна. Ми дуже часто її згадуємо, нам усім її не вистачає.

 - Дякую. Мені теж. Я хотіла б відвідати її могилу, якщо можна? І ще, якщо дозволите, я хотіла б залишитися на місяць у вас, у будиночку, де ми раніше жили з бабусею. Можна? Ви не будете проти?  -  Що ти!? Звичайно! Залишайся скільки потрібно. Ось тільки будиночок ми той знесли. - розводячи руками сказав батько Лії.

 - О.. - потупивши погляд на свої руки вигукнула я. " Що ж робити?"

 - Марк збудував дуже великий гостьовий будинок на околиці. Ти можеш його зайняти і жити, скільки тобі буде потрібно. Я не думаю, що Марк буде проти. 

 - Дякую. - раділа я.

- Та немає за що. Давай я проведу тебе. Ти втомилася мабуть з дороги, прийми душ, поїж і відпочинь. За 2 години я за тобою зайду. Провідаємо Марту разом. 

Ми пройшли все селище і дісталися гостьового будинку. Сказати, що він великий, це нічого не сказати. От навіть більше, ніж будинок Степана Аркадійовича. Я не змогла стримати вигуку

- Оце красоооота! Це шедевр сучасної архітектури. Так, Марк у вас талант.

- Дякую, Тіана. Я дуже пишаюся сином. Він узяв на себе відповідальність перед усім кла .... ем .... селищем, також у нього є своя будівельна фірма "МоднБуд". Можна сміливо сказати, що він швидко подорослішав. Ну та гаразд, сама побачиш. Він сьогодні повертається із Нью Йорка.

- Добре. - відповіла я, вимучено видавлюючи з себе посмішку. "Що задумав цей старий? - Про себе подумала я.

 - Гаразд, давай відпочивай. Ось ключі. - він вклав у мою долоню ключі від гостьового будинку і продовжив: - За дві години зайду.

- Дякую.

Відчинила вхідні двері та увійшла до будинку. Тяжко зітхнувши, попленталася на кухню, випити води. Мда....кухня розміром з вітальню. Клас! Готуватиму собі на цій шикарній стільниці. Проводжу рукою по столу, потім йду до холодильника, відкривши, просто завмираю: Вау. ..вони точно нікого не чекали? Та в ньому продуктів на два місяці вперед!