2. Плани

    Їхали ми півтори години. Женька все розповідала про своє життя, про хлопця свого говорила, що він ніби шишка в якомусь бізнесі, ось тільки я прослухала половину розмови. Думала, що ж мені робити далі. Дуже хотілося вступити на бюджет, адже я не маю грошей на навчання. Так, потрібно терміново шукати роботу. Я вже мала план дій. Потрібно тільки взяти себе в руки і не шкодуючи сил досягти поставленої мети.

    Проїхали ми долину, що розкинулася по обидва боки дороги, яка плавно переходила на горизонті до лісу. Густий, чорний ліс. Він був ніби завісою між двома світами. Цим спекотним, яскравим літом і густим, дрімучим лісом, від якого віє прохолодою та запахом озону після дощу. Коли ми в'їхали в ліс, якось одразу стало не по собі. Начебто за нами хтось спостерігає. У мене мурахи бігали по шкірі. Мене знобило, чи що? Чи не захворіла я? Якось дивно було на душі. Але перебіг моїх думок перервала Женька.

 - Земля! Як чути? Земля! Вас викликає космос! Ау! Дайте відповідь!

 - Перестань. Я тут.

 - Дійсно? Чи ти не тут? Та ти пропустила найважливіше. Мене Льошка заміж покликав.

- Що? Як? Коли? А чи не рано?

 - Ось бачиш. Ти мене не слухала. Про що ти думаєш?

 - Вибач! Та багато всього. Голова йде обертом. Скільки всього потрібно встигнути.

 - Та гаразд тобі, тільки вийшла з найжахливішого місця на планеті і ти не знаєш, що робити?! Гуляти.... насолоджуватися життям, свободою...

 - Це так, але є багато питань, які потрібно вирішити в найкоротші терміни. Ще потрібно знайти роботу, і хотілося б отримати стипендію на навчання. Грошей у мене немає. Є невелике заощадження у банку, але це бабуся збирала. Я навіть не знала про це, мені Євгенія Анатоліївна сказала. Навіть банк назвала, сказала, що у мене там відкритий рахунок на моє ім'я.

 - Ух ти! Так це ж чудово. Спочатку вистачить, а там вирішимо .... Може .... мені тебе влаштувати до Льошки в компанію ... секретарем наприклад ...чи...? Як тобі ідея?

 - Що? Ні! Дякую, звичайно, але я сама.

 - Ну гаразд, не гарячкуй. Поживемо побачимо.

 - Тепер ліворуч повертай. Тут маленька і вузька дорога вздовж озера. За ним і селище. Ми майже на місці.

 - Супер, значить, скоро прибудемо.

 - Так. Ностальгія. Мене не було тут цілих шість років. Як все змінилося.

 - Стільки років минуло! Звичайно тут все змінилося! А знаєш що головне? Змінилася сама ти!  Під'їжджаючи до огорожі, до нас виходять двоє хлопців. Величезні вам скажу. Амбали-вибивали, я б сказала. Таких тільки бачила по телевізору. Один брюнет залишився осторонь, а до нашої машини наближався блондин, з якоюсь дуже солодкою усмішкою на обличчі.

 - Це ж треба, як нам пощастило! Які ципочки до нас завітали! Ух! Дивовижно. - сказав блондин не перестаючи з'їдати нас очима.

 - Майку, заткнися, а! - брюнет швидким кроком наближався до нас і відштовхував свого приятеля.

– Ви хто такі? І навіщо сюди завітали?

 - Ем.. Мене звуть Тіана Солвей, а це моя подруга Женя, я жила тут щоліта з бабусею, Мартою Олегівною. Наш будиночок був на околиці села. Мені хотілося б побачити могилу бабусі. Можу я побачити Степана Аркадійовича, він був головним тоді.

 -  Нині головний не він, а його син – Марк. Він голова нашого.....кла....селища. Без нього ми нічого не вирішуємо.

 - Я Майк. Мені дуже приємно з вами познайомитись. А хочете, я вам тут все покажу, як тільки Марк дозволить!? - якось швидко зачепив блондин.

 - Та ні, дякую. Я тут пам'ятаю все. Хоча тут багато й змінилося, думаю, що допомога мені не потрібна. Мені б Степана Аркадійовича побачити.

 - Він зараз буде. Я вже викликав його. - відповів Єгор.

 - Дякую.

Поки ми стояли в очікуванні Степана Аркадійовича, Майк не зводив погляду з Женьки. Кидаючи на неї дуже промовистий погляд. Але Женька, скажу вам, також не промах. Зміряла його таким убивчим поглядом, що мені самій стало не по собі. Ось тобі й блондинка. Єгор даремно часу теж не гаяв, кидаючи на мене короткі погляди з-під довгого чорного як воронове крило, чуба. Ну, мені до Женьки далеко. Я на відміну від неї, брюнетка з карими очима, тонко окресленими губами і трохи кирпатим носиком. Волосся ношу завжди зібраним, чи то в косу, чи то в хвіст, не люблю коли вони заважають. Струнка, але як каже Женя, з формами.  

 - От скажи, га? Ну, як ти так можеш? Що ти їси? Може, ти сидиш на дієті, а я не в курсі?

 - Яка дієта! Ти про що?! Ну я ж не винна, що не повнію.

 -   Мені б так. Мені доводиться сидіти на моторошних дієтах, і то я не можу досягти такого результату. У тебе дуже тонка талія і округла попка. Може ти ходиш у спортивний зал, доки мене нема?

 - Який спортивний зал? Ні. Ти ж знаєш, що я не сильна фізично. Завжди сиділа на лаві запасних.

Так, у мене тонка талія, округлі стегна і, як кажуть дівчатка, попа як горіх. Але я нічого не роблю такого, щоб досягти таких форм, як мріють інші дівчатка. Так ось ... про що я ... Так, Єгор змушує мене червоніти, у мене не було хлопця, я до цього етапу в житті ще не готова. Так, знаю, що це колись станеться, але я не така як Женя. За нею вічно хлопці табунами бігали, а вона носа крутила, кращого з найкращих обирала. Я знаю про стосунки між дівчиною і хлопцем, книги читала, та й що гріха таїти, Женька ділилася зі мною деякою інформацією. Одним словом, була посвідчена у всьому, але в теорії. Але мені й цього вистачало. Роздуми перервав голос Степана Аркадійовича.

 - Тіана, привіт! Дай мені тебе обійняти. Як ти виросла, дівчинко. - лагідно і ніжно обіймаючи, говорив батько Лії.

 - Здрастуйте, Степане Аркадійовичу. Я повернулася. - обіймаючи у відповідь мовила я.

 - Як ти? Як життя? Ти мені все маєш розповісти. А це хто? - сказав Степан Аркадійович, вказуючи на Женю.

 - Це моя подруга з притулку, де я була упродовж цих 6 років. Женя.

 - Дуже приємно. Як ти там була весь цей час? Лія кілька разів приїжджала до тебе, казала, що ти дуже змінилася. Замкнулась у собі.