РОЗДІЛ 8

ЛІНА

Печера знову наповнилась тихим плескотом, дивне світло у тріщинах не гріло, але все одно чіплялось за шкіру. Я вже подумала, що розмова закінчена. А потім Вир раптом сказав:

— Можеш лишитись тут.

— Що?

Вир сперся плечем об камінь, дивлячись кудись повз мене.

— У печері, — пояснив він так, ніби це було очевидно. — Тут тихіше. Безпечніше.

Я мало не пирхнула.

— Після того, як ти щойно пообіцяв перерізати мені горлянку?

— Якщо дійде до цього — місце ночівлі вже не матиме значення.

— О, ну дякую. У тебе просто неймовірний талант заспокоювати.

Він проігнорував мій сарказм, як і завжди.

— Назовні складніше, — продовжив Вир. — Табір — це не дім, Ліно. Тут виживають ті, хто давно перестав бути нормальним.

Я скосила очі на темну рідину, яку він змусив мене випити.

— А ти, значить, еталон нормальності.

— Ні, — спокійно відповів він. — Саме тому й попереджаю.

Оце вже прозвучало… чесно. І чомусь від того стало ще менш комфортно. Я повільно видихнула, обвела поглядом печеру. Камінь. Тріщини. Джерело. Його кухоль. І самого Вира.

Надто тихого. Надто спокійного. Надто небезпечного.

— Ні, — сказала я нарешті. — Дякую, але я якось утримаюсь від співжиття з чоловіком, який періодично дивиться на мене так, ніби вже прикидає, де краще різати.

Куточок його губ ледь смикнувся. Це була майже усмішка, яка так і не з’явилась.

— Назовні мені буде безпечніше, — додала я.

Вир повільно перевів погляд у бік виходу з печери. Туди, де за камінням жив табір і ті, хто протримався тут довше за здоровий глузд.

— Я не був би в цьому настільки впевнений, Ліно, — сказав він. — Вибір за тобою.

У мене всередині щось неприємно дряпнуло, але відступати було вже пізно.

— Ну, — пробурмотіла я, — люблю жити небезпечно.

— Це я вже помітив.

Він відштовхнувся від каменю й рушив до виходу. І мені нічого не залишилось, окрім як піти за ним.

Я ще раз глянула на темну воду. На кухоль, залишений біля каменю. На сяйво в тріщинах. І швидко відвела очі.

Ні. Туди я більше не полізу. Навіть язиком.

Назовні мені в обличчя одразу вдарило повітря. Після печери воно здалось майже свіжим, хоча пахло все тим самим: сирою землею, димом, кров’ю і чимось чужим, що постійно висіло над Порожнечею, як волога перед грозою.

Табір унизу жив своїм життям.

Хтось тягнув воду. Хтось збирав хмиз. Біля одного з вогнищ вовк перев’язував комусь руку простою смужкою тканини.

А потім нас помітили. Я відчула це майже фізично. Розмови стали тихішими, голови вцілілих у цьому проклятому місці почали повертатись одна за одною в наш бік. Їхні погляди були спрямовані на Вира.

— Вони так дивляться, ніби ти зараз оголосиш про апокаліпсис, — пробурмотіла я.

— Для декого це приблизно так і виглядає, — спокійно відповів він.

Я скосила на нього погляд.

— Підтримка від тебе просто неймовірна.

Вир навіть не глянув у мій бік. Ми спустились нижче. Тепер я вже добре бачила обличчя. Насторожені, втомлені, і вкрай здивовані. Бо їхній ватажок, схоже, справді рідко виходив зі своєї печери. А ще рідше — приводив когось із собою.

Клин стояв біля вогнища. Як побачив нас, то одразу випрямився, його погляд — надто повільний, масний — мені не сподобався.

— Її не чіпати, — спокійно сказав Вир, але табір завмер, ніби він гаркнув. — Не провокувати. Не перевіряти межі мого терпіння.

Клин ледь повів щелепою.

— А якщо вона сама…

Вир перевів на нього погляд, і договорити той не ризикнув.

— Вона під моїм захистом, — додав Вир. — У кого з цим проблема, може одразу піти за край табору. Там вас дуже чекають.

Біля вогнища хтось тихо фиркнув і одразу замовк. Клин цвиркнув слиною під ноги, але нічого не сказав.

Вир рушив далі, ніби на цьому тема була закрита. Я пішла за ним, відчуваючи звідусіль на собі чужі погляди. Вони не стали добрішими навіть на крихту, але тепер в них відчувалась межа.

— Ну хоч не з’їдять одразу, — пробурмотіла собі під ніс.

— Не буду гарантувати, — кинув Вир.

— О, ну звісно.

За декілька хвилин він зупинився біля одного з укриттів. Якщо чесно, слово «укриття» тут було дуже оптимістичним.

Між двома кривими кам’яними виступами натягнули кілька шматків темної тканини й шкур, зшитих грубими нитками. Один край провисав, другий тримався на металевих гаках, вбитих просто в скелю. Вхід прикривала важка шкіра якоїсь тварюки — судячи з розміру, тварюка перед смертю дуже не хотіла ставати дверима.