7.2

ЛІНА

Слова Вира провалились в мене, осіли десь між лопатками, важкі й холодні, як метал. Ні вдихнути нормально, ні видихнути. Усвідомити все одразу не вийшло — мозок банально відмовився це переварювати. І, чесно, я його розуміла. Це не той шмат, який ковтають за раз.

Я й не стала.

— Прекрасна перспектива, — нарешті видихнула я. — Обожнюю варіанти без «середини».

Вир навіть не спробував усміхнутись.

— Середина є, — сказав він. — Просто вона коротка.

Я підняла на нього погляд.

— Це як?

— Поки ти нею керуєш — це інструмент. Коли темрява починає керувати тобою — ти стаєш інструментом. Перехід між цими станами зазвичай… недовгий.

Я провела долонею по грудях. Там, під ребрами, темрява відгукнулась тихим теплом.

— І як зрозуміти, де я зараз?

Він підійшов ближче. Його погляд ковзнув униз, затримався на секунду, ніби він справді щось чув у мене під шкірою, не просто дивився.

Я завмерла.

— Вона не рветься назовні, — сказав Вир. — І не намагається тебе перекроїти одразу. Значить, ти ще зверху.

— «Ще» звучить дуже обнадійливо, — скривилась я.

Він ледь повів плечем.

— Ти хочеш чесно — я говорю чесно.

Я видихнула, трохи різкіше, ніж планувала. З Виром було… складно. Ми справді були з різних світів, і цього разу це не була красива метафора, а дуже конкретна проблема.

В голові нарешті почало розкладатись по поличках. Не все. Але достатньо, щоб не панікувати. Поки що.

— Добре, — сказала я, піднімаючи погляд. — Тоді давай чесно до кінця.

Я обвела очима печеру. Камінь. Ту дивну воду. Світло, що не було насправді світлом.

— Що це за місце?

— Прихисток для тих, хто настільки не готовий померти, що здатен виживати у такому місці.

Вир нахилився до джерела, зачерпнув рідину, але коли підніс кухоль до рота, то на мить завмер. Щось з’явилось в його очах, таке, що наштовхнуло мене на думку:

— Це ж не просто… рідина? — я придивилась уважніше. — Джерело живе, чи що?

— Не живе, — коротко відповів він. — Те, що лишилось від живого.

— Ой.

Секунда, і язик, як завжди, вже жив власним життям:

— Тобто у вас тут ще й бар з… дуже ексклюзивним меню?

Вир різко повернувся до мене. Його обличчя загострилось, риси стали звіриними, а в очах на мене вже дивився не чоловік — безжальний хижак.

— Не треба жартувати про те, чого не розумієш, — не сказав, скоріше прогарчав він.

Чесно, моє почуття гумору іноді живе окремим життям і виходить на сцену в найгірші моменти. Але зараз я чітко зрозуміла: полізла туди, куди не варто було навіть дивитись.

І це не просто «дивна вода». Це… щось його. Важливе. Особисте.

Я повільно підняла руки, відкрила долоні.

— Вибач. Я не… не подумала.

Я не відводила погляду, але й не тиснула. Просто чекала, чи не вирішить він мене зараз прибити за довгий язик.

Вир ще секунду дивився, важко, неприємно, небезпечно. А потім відвернувся. І цього вистачило, щоб я видихнула з полегшенням.

— Ще раз вибач, я…

— Закрили тему, — різко обірвав мене він.

— Добре, — одразу погодилась я. — Тоді повернемось до менш особистого. Порожнеча. Що це за світ насправді?

— Це не світ, — сказав він. — Не в тому сенсі, в якому ти думаєш.

Я насупилась.

— А в якому?

Вир провів пальцями по повітрю, ніби намацував межу, якої не було видно. Навіть мені.

— Це наслідок. Хтось спробував зробити те, що робили каракали. Але не розуміючи, як це працює.

— Переходи між простором та часом?

— Ні, — відрізав він. — Ігри з матерією всесвіту. Хтось поліз у те, що ми відчували інстинктом. Розбирав. Змішував. Пробував зшити те, що не повинно було торкатись один одного. Знайшов те, що залишилось від нас, і… задіяв, як невичерпний ресурс для експериментів.

Я зрозуміла, що Вир розповідав про батька Береста, і від масштабів трагедії, відверто стало не по собі.

— Це щось не дуже хороше…

Вир хмикнув.

— Експерименти з матерією та антиматерією рідко закінчуються чимось, що хочеться залишити, — сказав він. — Особливо коли їх проводить той, хто не розуміє, де закінчується «можна» і починається «не варто».

— А ці істоти…

— Побічний ефект, — відповів Вир. — Або результат. Тут вже як подивитись.

— Це ж треба народити таку гидоту, — скривилась я.

— Вони не народжуються. Їх збирає саме середовище. З уламків, з відходів, зі здобичі, з того, що лишилось після… зсуву.