6.3

ЛІНА

— Чому Порожнеча мене не зжерла? — Я криво усміхнулась. — Якби я знала відповідь, ми б зараз не розмовляли.

Вир не усміхнувся у відповідь. Просто дивився — це дратувало — я вже казала? Та й прийшло розуміння — такий точно не відчепиться.

Потім я говорила. Довго.

Пояснювала в двох словах, хто я така, про роботу, про проломи, що пережила… Про темряву, яка не просто лякала, а… слухала. Про те, як я її вперше пропустила крізь себе.

Я не дивилась на нього, коли говорила, так було легше. І навіть не зчулась, коли виклала про себе все якомусь незнайомцю. Доволі неприємному, якщо бути чесною.

Вир не перебивав. Лише іноді тихо міняв позу, але я відчувала, слухає кожне слово. Коли я замовкла, в печері знову стало тихо.

— Тобто ти не відбилась, — нарешті сказав він. — І не втекла.

Я зціпила зуби.

— Ні.

— Ти її впустила.

Я повільно підняла на нього погляд.

— Я вижила.

Він ледь нахилив голову.

— Не сперечаюсь.

Я відчула, як щось у мені стислось.

— Якщо ти зараз скажеш, що це була помилка…

— Це була не помилка, — перебив Вир. — Це був вибір. І твій, і її.

Я глухо засміялась.

— Чудово. Я обрала впустити в себе Темряву. Прекрасне рішення.

— Ти обрала не померти, — спокійно виправив він. — А вона скористалась цим.

Я замовкла. Це звучало… занадто логічно.

— І вона тебе не розірвала, — тихо додав. — Не виплюнула. Не зламала. Не переродила в щось… інше. Це вже цікавіше.

Я схрестила руки на грудях.

— Ти так говориш, ніби це щось унікальне.

— Бо це і є унікальне.

Ця його звичка — відповідати так, наче я мусила розуміти підтекст, який він не озвучував… Я закотила очі:

— Ти зараз дуже погано пояснюєш.

— Бо ти питаєш не те.

Я вже відкрила рот, і закрила.

— Добре, — видихнула, намагаючись не дратуватись. — Тоді скажи ти. Що зі мною не так?

— Почнемо з простого, — сказав нарешті Вир. — Ти думаєш, що ти остання, Ліно.

— Я була в цьому впевнена. І бабця…

— Дарма. Каракали не зникли просто так, — продовжив він. — Ми не «вимерли». Ми… згоріли.

Я насупилась.

— Дуже обнадійливо звучить.

— Ми ходили між світами, часом, простором. Це було базою. Не даром. Просто… тим, що ми вміли.

— Справді? Кожен?

— З народження, — кивнув він. — Це було, як дихати. Так, опановувати цю здатність потрібно було, як і навчитись ходити, наприклад. Але ніяких складностей це не викликало.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно. Але у кожного з нас було ще щось своє.

— Дар, — здогадалась я.

Вир підтвердив.

— Унікальний.

Я ковтнула.

— І в тебе?

Куточок його губ ледь смикнувся.

— Я бачив наперед.

— Прямо… майбутнє?

— Не так красиво, як звучить, — відрізав він, скривившись. — Варіанти. Ймовірності. Наслідки. Це і врятувало мене від смерті.

— Корисна здатність.

Вир, схоже, так не вважав, судячи як потемніло його обличчя.

— Я стільки разів змінював власне майбутнє, що застряг тут.

Я напружилась.

— Ти не можеш… повернутись?

— Ні. Я втратив здатність переходити, — повідомив Вир. — Залишилось тільки бачити.

— І це тебе не бісить? — не витримала я.

Він повільно перевів на мене погляд.

— Бісило, — сказав спокійно. — Перші… роки.

— А потім?

— Потім стало все одно.

Я стиснула губи.

— Дуже надихає.

Він не відповів. Наче ця частина розмови його більше не цікавила.

— А тепер ти.

Я зітхнула.

— Я вже сказала. Я нічого не вмію.

— Неправда. Ти просто не розумієш, що саме робиш.

Я закотила очі.

— О, знову загадки.

— Ні, — відрізав він. — Факти. Ти не просто переходиш між світами. Ти здатна їх змінювати.

Я застигла.