6.2

БЕРЕСТ

Щойно Берест опинився по цей бік лісу, як звір в ньому вишкірився, випустив пазурі, готовий у будь-який момент зірватися.

Тут було темно настільки, що доводилось рухатись майже навпомацки. Тягнуло холодом, який осідав присмаком металу на язиці з кожним вдихом.

Берест зупинився на мить, аби прислухатись. Жодного шереху. Жодного руху. Жодного подиху вітру.

Він не бачив дерев, неба, не відчував навіть землю під ногами, але пішов далі, більше не зупиняючись.

І в якийсь момент ця бульбашка, в яку його запросили, несподівано луснула. Повернулись запахи, звуки, відчуття природи і себе в ній.

Вечірнє світло вдарило в очі, Берест інстинктивно примружився. Повітря смакувало вогнищем і їжею, яка готувалась десь поруч. Тріщав вогонь, долинали уривки розмов та дитячий сміх.

Поселення ковену лежало перед ним, ніби завжди було тут, просто чекало, поки він дійде. І виглядало… занадто звичайно, якщо на мить забути, хто тут жив.

Дерев’яні хижі стояли нерівними рядами: дошки потемнілі від часу, дахи вкриті мохом, десь підперті новими балками, десь перекладені свіжішою деревиною.

Між будиночками зміїлись витоптані стежки.

Дещо далі Берест помітив стайні. Звідти тягнуло теплом, сіном, тваринами. Десь тихо фиркнув кінь, дзенькнула збруя. Усе звучало звично. Надто звично для місця, яке щойно не мало навіть вітру.

Ближче до центру темнів колодязь. Старий, з масивним дерев’яним воротом. Поруч стояло відро, ще вологе, ніби ним щойно користувались.

І діти.

Дівчата. Тільки дівчата.

Різного віку: від зовсім малих до тих, що вже тягнулись у підлітків. Вони бігали між хижами, перегукувались, носились із палицями, плели щось із трави, сперечались, співали і сміялись. Як звичайні діти. Майже.

Одна з дівчат — років шести, з тонкими, кумедно стирчачими косичками кольору снігу —  раптом завмерла, побачивши його. Палиця випала їй з рук, дивна пісня обірвалась на високій ноті.

Решта ще сміялись, ще бігали, але ця вже стояла, ніби щось у ній перемкнулось.

Дівчинка дивилась на Альфу довше, ніж мала б дитина. І від погляду цих зовсім не дитячих, темних як ніч, очей, Береста морозець кусав між лопатками.

Звір всередині низько загарчав, попереджуючи.

Дівчинка раптом кліпнула, і усміхнулась. Підняла палицю, розвернулась і побігла далі до інших. Наче нічого не сталось.

Берест провів очима за дівчинкою, яка вже знову сміялась, бігла, штовхалась з іншими, йому все ще було не по собі.

— Не варто так довго дивитись, — збоку пролунав м’який жіночий голос.

Берест повернув голову.

До нього підійшла молода відьма. Років двадцяти, не більше. Темне волосся було заплетене в просту косу, обличчя відкрите, без макіяжу, без прикрас.

Виглядала вона просто, звичайно, але довіри не викликала. Бо відьомські очі приховати було неможливо.

— Чому? — запитав Берест.

Відьма трохи нахилила голову, глянула туди, де вже зникла дівчинка з білими косичками.

— Бо вони ще не навчені контролювати дар, — сказала вона. — Дивляться, як відчувають. А відчувають вони… багато. Для сторонніх це зазвичай закінчується не надто приємно.

— Справді?

— Не всім подобається, коли на них дивляться не очима.

Відьма кивнула кудись убік.

— Верховна вже чекає. — Вона підняла руку і показала напрям. — Третя хата звідси. Та, що біля калини. Не переплутаєш.

Берест навіть нічого не встиг відповісти, як дівчина вже розвернулась та пішла, наче її роль на цьому була закінчена.

За декілька хвилин він зупинився перед потрібною хатою. На мить, аби привести думки до ладу. А потім відчинив двері, які тихо, майже невдоволено скрипнули.

Берест переступив поріг і першим його зустрів… запах.

Пахло травами. Сухими, гіркими, терпкими.

І димом. Всюди стояли свічки: на столі, на полицях, у вузьких нішах, у стінах. Їхні вогники затремтіли від подиху вітра, який Альфа приніс за своїми плечима, але не згасли.

Хижа здавалася більшою, ніж виглядала ззовні. Стеля губилась у тіні.

Стіни були заставлені полицями. Чого на них тільки не було: баночки, глиняні глечики, зв’язані пучки трав, щось у склі, що тихо світилось зсередини. Деякі речі виглядали знайомо, інші  так, ніби їх краще не роздивлятись надто довго.

Посередині стояв старий стіл. На ньому Берест помітив карти. Поруч лежали кістки, камінці, якісь дрібні речі, що не мали очевидного сенсу, але складались у дивний візерунок.

Під ногами Береста щось хруснуло, він опустив голову — сухі трави, які під його чоботами ледве не перетворились на пил.

— Ти довго йшов. Хоча міг і швидше, — голос долинув із темного кута. — Але я розумію. Альфа не звик ходити там, де не працюють його правила.