РОЗДІЛ 6

ЛІНА

Мені треба було провалитись у місце, від якого в Береста перевертні хрестяться, щоб нарешті побачити когось схожого на себе?

— Ні, — видихнула я. — Ні. Це… цього не може бути.

Я жила з думкою, що нас більше нема. Що я — випадковість. Помилка. Похибка, яку ніхто ніколи не повторить.

А він був тут.

Сидів навпроти, спокійний до неприродності, і пахнув так, як пахну я.

Каракал всередині мене постійно водила носом, ніби теж не могла вирішити — це правда чи пастка.

Вир не зводив з мене очей. Але жодної радості чи здивування там не було. Наче я  тільки що своєю появою не перевернула звичний світ з ніг на голову. Наче це було відкриттям тільки для мене…

— Довго ще будеш це прокручувати? — спокійно запитав він, ніби точно знав про що саме я думаю.

— Ти… ти взагалі розумієш, що це означає?

—  Розумію.

Ніяких тобі пояснень, ніякої емоційної реакції. Наче ми говорили про бульки на воді, що не мали ваги. Мене це зачепило.

— І тобі… все одно?

Ледь помітний рух плечима, це все на що Вир спромігся.

— А не повинно?

— Ти серйозно? — я різко видихнула. — Я щойно дізнаюсь, що не одна у світі, а ти…

— У своєму — одна, — виправив Вир.

Я стиснула зуби.

— Але тут… Не знаю… — було важко підібрати слова. — А ти дивишся так, ніби ми зараз говоримо про погоду.

— Бо для мене це не новина, — сказав він.

Я зробила крок ближче.

— Тобто ти знав? Про мене?

— Про тебе — ні, — відповів Вир. — Про таких, як ти — так.

— І скільки нас?

Він повільно перевів погляд на ту темну жилу води поруч. Наче там було щось, чого я не бачила.

— Менше, ніж ти хочеш, — сказав нарешті Вир. — Більше, ніж це безпечно для нас.

Я стиснула кулаки, він починав мене дратувати.

— Це не відповідь.

— Це єдина чесна відповідь, на яку я здатен.

— Ти міг би хоча б зробити вигляд, що це має значення!

Його погляд різко повернувся до мене. І цього разу в ньому прокинулось щось живе.

— Міг би? — хмикнув Клин з-за спини. — Ти взагалі розумієш, де стоїш, цукерочко?

Я навіть не обернулась.

— Замовкни, — кинула через плече.

— Ти зараз говориш з ватажком, — холодно додала Марта. — І робиш це… ну дуже неправильно.

— А може, це він робить щось неправильно? — різко відповіла я.

Клин тихо присвиснув.

— Вона довго тут не протягне.

— Не тобі вирішувати, хто тут протягне, — відрізала Марта. — За собою дивись, а тоді вже інших списуй.

— Досить, — наказав Вир.

І цього вистачило. Обидва замовкли.

Я перевела на нього погляд.

— Ти міг би хоча б зробити вигляд, що це має значення, — повторила тихіше.

— Має, — сказав він. — Саме тому ти тут зайва.

— Що?.. — видихнула я і відчула, як всередині різко піднімається темна хвиля. — Ти зараз серйозно?

— Ліно, — різко кинула Марта.

Вир повільно підвівся. Від цього руху в печері ніби стало менше місця.

— Забирайтесь, — раптом гаркнув він.

Голос луною розійшовся по каменю, відбився від стін. Я завмерла.

— Зараз.

Клин уже повернувся до виходу. Марта стиснула моє зап’ястя.

— Ходімо, — покликала видра.

— Ні, — я смикнула рукою, не відводячи погляду від Вира. — Я нікуди не…

Він більше нічого не сказав, але в печері раптом стало тісно.

Світло в тріщинах каменю пригасло на півтону, вода біля його ніг перестала ледь тремтіти.

Тиск прокотився печерею, від Вира хвилями йшла сила, яка вибивала повітря з грудей.

Марта стиснула мою руку.

— Не зараз, дурна котяра, — прошипіла вона. — Ти не виграєш це зараз. Ходім.

Я ще секунду дивилась на нього. Хотіла щось сказати. Щось важливе. Але в горлі було сухо.

— Забирайтесь геть, — повторив Вир. — Всі. Окрім каракала.

— Серйозно? — протягнув Клин. — Ти її…

Вир навіть не глянув на нього.

— Я сказав.

Цього вистачило.

Клин скривився, але відступив убік, демонстративно повільно, ніби залишав за собою право не погоджуватись.

Марта сильніше стиснула моє зап’ястя.