5.3

Перевертні й відьми співіснували давно.

Не як союзники, радше як ті, хто змушений мати справу один з одним. Між ними не було довіри. Були домовленості, що тримались на вигоді, страху й пам’яті про те, що трапляється, коли порушують правила.

Альфи звертались до відьом, коли зуби й кігті вже нічого не вирішували. Але платили за це дорого. І ніколи не забували, з ким мають справу.

Зустрічі відбувались тут, у лісі. На межі. Там, де жодна сторона не мала повної переваги. Де можна було говорити, торгуватись, навіть погрожувати, і не боятись, що наступний крок стане останнім.

На територію ковену ніколи не заходили. Не тому, що не могли, тому що… не повертались.

Це було табу, яке не озвучували, але чітко дотримувались.

До цього моменту.

Берест ішов уперед, не зупиняючись. Наче ці правила його більше взагалі не стосувались.

Ліс навколо змикався. Гілля опускалось нижче, повітря густішало, запахи ставали різкими, чужими. Людина цього б не помітила. Але звір — відчував.

Це місце жило за іншими законами. Тут працювала не природа.

Навіть земля під ногами пружинила з прихованою напругою, ніби в будь-який момент могла провалитись або стиснутись, замкнувши пастку.

І в якийсь момент усе це обірвалось.

Дерева попереду різко розійшлись, ніби їх розсунули руками. Відкрилась вузька, витоптана ділянка землі, занадто чиста для дикого лісу.

І їх там вже чекали.

П’ятеро відьом.

Всі високі, молоді, підтягнуті, з оголеними руками — хоча погодні умови вже диктували збільшувати шари одягу — і прямими спинами.

Вони стояли півколом, перекриваючи прохід далі. Одразу було зрозуміло — це не випадкова зустріч.

Берест стримано зустрів їхні холодні оцінюючі погляди. Відьми поводились так, наче вже знали, що він прийде. Авжеж, знали…

Велеслава поруч з Альфою напружилась. Його звір це майже фізично відчув, як різкий подих сили.

Берест не зреагував. Її страх його не цікавив.

Одна з жінок, з довгою косою кольору червоного дерева за спиною, зробила крок уперед. Решта не рушили.

Її погляд неспішно ковзнув по Бересту, затримався на мить, а потім перейшов на Велеславу.

І лише тоді вона заговорила:

— І що ти хочеш за відступницю?

— Відступницю? — перепитав Берест, і в голосі прослизнуло те саме коротке здивування, яке він не встиг приховати.

— О, почалось, — хмикнула Велеслава. — Я дивлюсь, у вас тут ніяк без ярликів. Я сама прийшла, дівчата. Тож обійдемось без показових виступів.

Жінка з косою навіть не змінила виразу обличчя.

— Ми називаємо речі своїми іменами.

— Та невже? — з кривою усмішкою відповіла Велеслава. — Тоді почни з себе, Рада. Чи ти все ще прикидаєшся, що нічого не змінилось?

Інші відьми перезирнулись.

— Ти пішла, — сказала Рада. — І вирішила, що тобі можна більше, ніж іншим.

— Та ну, не починай, — відмахнулась Велеслава, але в голосі вже не було колишньої легкості. — Я вам нічого не винна.

— Це не тобі вирішувати.

Берест перевів погляд з однієї на іншу. Картина складалась швидко. І не подобалась йому все більше.

— Мене ваші сварки не цікавлять, — сказав він. І одразу перетягнув увагу на себе. — Я прийшов…

— За допомогою, — закінчила за нього Рада. — То що ти хочеш?

Берест не відвів погляду.

— Я хочу, щоб ви повернули мою істинну пару.

Велеслава різко глянула на нього.

— Берест…

Він не звернув уваги.

— І ти думаєш, що ми просто… допоможемо? — розсміялась Рада.

— Ні, — спокійно відповів він. — Я чекаю, коли ви назвете ціну.

Інші відьми стали щільніше. Вони повільно змикали їх в кільце. Звір у ньому вишкірив зуби.

— Ти заходиш туди, куди не заходять, — сказала Рада. — Просиш те, що не повертають. І думаєш, що це можна купити.

— Все має ціну.

На мить щось майже посміхнулось у її очах.

— У нас не все продається, Альфа.

— Ціна, борг, обмін. Мені байдуже, як ви це назвете.

— Сміливо, — мовила Рада. — Для того, хто навіть не знає, чи є що повертати.

Берест закляк.

— Моя пара… — вичавив він. — Вона жива?

— О… — картинно скривила губи Рада. — То ведмедик ще не знає…

— Чого я не знаю?

Ліс ніби затих. Відьми мовчали.

Велеслава різко викинула руку вперед.