5.2

Перший рушив вперед.

— Пішли, — сказав він. — Вир чекати не любить.

— Ти сам нас затримуєш, — хмикнула Марта.

Я дивилась в його спину, коли він рушив.

— Як тебе звати? — кинула я, не особливо сподіваючись на відповідь.

Чоловік трохи повернув голову. Рівно настільки, щоб я побачила різкий профіль.

— Клин, — сказав він.

— Підходить, — пробурмотіла я.

Він більше не озирнувся.

Табір відкривався поступово. Спочатку я побачила вогнища. Маленькі, притиснуті до каменю, накриті зверху уламками, щоб світло було при землі. Потім перевертнів. Сиділи вони не в колі, як це було б… нормально. А спиною до дерев. До каменю. До будь-чого, що давало опору.

Ніхто не був у центрі. Кожен залишав собі кут, свою територію.

Звідусіль я ловила на собі погляди. Жінки. Чоловіки.  Діти.

Вони були різні: хтось молодший, хто старший, хто чистіший, хтось брудний і зламаний, але однакові в одному. Всі дивились на мене як на небажану подію.

Одна жінка сиділа біля вогню, обмотавши руки тканиною, але пальці залишались відкритими, і я помітила, як вони час від часу… змінюються. На мить. Ніби не втримуються в людській формі.

Вона дивилась на мене, не кліпаючи,  і усміхалась. Зубами вовка.

Я відвела погляд.

— Дивись під ноги, — сказала Марта.

Ми звернули вбік. Не до вогнів. А туди, де світло майже не діставало.

Між двома великими уламками скелі відкривався вузький прохід.

Я б і не помітила його сама. Але Клин навіть не пригальмував.

— Він там, — кинув він.

Ми зайшли в прохід. Спочатку здалося, що це просто ще один вузький коридор між камінням. Та вже за кілька кроків я зрозуміла,  що ні.

Стіни тут ніби зрослися, зімкнулися над головою, утворюючи щось на кшталт печери. Камінь тут був отемнілий, наче його довго торкались руками… Тьмяне, холодне світло просочувалось з щілин. Посеред печери текла вода. Тонка, майже нерухома смуга, ніби хтось розрізав камінь і залишив у ньому темну жилу.

Я мимоволі втягнула повітря, і відчула знайомий запах. Каракал всередині мене підняла голову.

— Не підходь ближче, — сказала Марта. — Він цього не любить.

Запізно. Я вже зробила крок вперед, і тоді він ворухнувся.

Я не одразу зрозуміла, що дивлюсь на живу істоту.

Чоловік сидів біля цієї води, спиною притулившись до каменю. Нерухомий настільки, що я прийняла його за частину печери. За ще одну тінь.

Як тільки він підняв голову, я перестала дихати.

Він не був старим. Обличчя залишилось молодим. Колись, напевно, було дуже гарним. Таким, що не потребує зусиль, щоб сподобатись жінці.

Але зараз все псували шрами. Вони різали його вздовж і впоперек, спускались на шию, губились під тканиною. Старі, вибілені, як висохлі сліди, і свіжіші, темні, грубі, що ще не встигли стати частиною нього.

Дивлячись на них, не залишалось сумнівів: його не раз намагались зламати. Але він чомусь досі був цілий.

Я спіткнулась саме об його очі. Вони не пасували до обличчя: занадто глибокі, занадто старі, ніби дивились не зараз, а крізь усе, що тут уже було. Я не знала, скільки він тут пробув, але чомусь здавалося, що Вир пам’ятає це місце ще до того, як воно стало таким.

Клин зупинився осторонь.

— Вир, — сказав він, без інтонації, ніби просто поставив мітку: ми тут.

Вир не відповів. Він дивився на мене. Не так, як це робили вартові. Там було про оцінку, про м’ясо, про зручність. Тут — про інше.

Він дивився наче крізь мене, туди, де я сама ще не розуміла, що саме в мені є. Якби можна було розгорнути людину і подивитись, що у неї під шкірою, під кістками, під усіма цими словами «я є» — він дивився саме туди.

І це відчувалось.

Каракал всередині мене різко напружилась. Не смикнулася, не злякалася — підняла голову, зібралася мов перед зустріччю… з рівним.

І від цього стало значно тривожніше.

Я мимоволі втягнула повітря ще раз, глибше. І цього разу вже не сумнівалась.

Теплий, сухий запах. Пісок. Сонце. Пустеля. І під цим, щось знайоме до болю, таке саме, як у мене, тільки… старіше. Вивітрене часом.

Я повільно підняла погляд.

— Ти… — почала я і одразу зупинилась.

Він ледь нахилив голову, уважніше вдивляючись у мене. Очі звузились, і вперше за весь цей час у них з’явився інтерес, живий, справжній.

— Каракал, — сказав він, наче дав мені назву.

Я стиснула щелепу.

— А ти? — вирвалось раніше, ніж я встигла подумати.

І одразу ж стало зрозуміло, що я, можливо, полізла не туди.