РОЗДІЛ 5

Я затрималась на півкроку, рівно настільки, щоб відчути, як холодне повітря ковзає по шкірі, і наздогнала її. Марта вже встигла дати зрозуміти: ми не друзі. Ми навіть вдома ними не були. Але тут… тут її спина попереду виглядала майже як розкіш.

Хоч щось знайоме. Хоч хтось, хто знає, куди йде. І, що важливіше, не намагається мене вбити. Поки що.

Я вважала це хорошим початком.

Світло попереду вже не здавалося теплим. Перший вартовий вийшов із тіні так майстерно, що я навіть не почула кроків.

Високий. Чорнявий. Худий, не від нестачі сили, а від довгого життя тут. Вилиці різко виступали, шкіра на обличчі ніби натягнулась, волосся було зібране абияк. Одяг створений зі шматків: шкіра, тканина, щось перешите, перетягнуте, підлаштоване під тіло.

Він поглянув на мене, затримав погляд. І я відчула, як щось у грудях мимоволі стислось, десь під ребрами, ніби він і туди дивився.

— Своя, — сказала Марта, не зупиняючись.

Він не відповів. Лише трохи змістився, перекриваючи нам дорогу.

І тоді я помітила інших.

Той, що сидів навпочіпки, виглядав молодшим, або просто краще зберігся. Волосся коротко обірване, ніби зрізане ножем, а не підстрижене. Очі світлі, неприродно світлі в цьому світлі, і занадто уважні. Він не ворухнувся, навіть коли ми підійшли майже впритул. Тільки погляд підняв.

Другий стояв, притулившись спиною до скелі. Один рукав відсутній, і шкіра на руці там була інша. Грубіша. Затягнута шрамами, ніби загоєна не раз і не два. Пальці повільно водили по руків’ю ножа.

Ще хтось стояв трохи далі, майже зливаючись із каменем. Я не одразу зрозуміла, що це живе, поки він не кліпнув.

Жоден із них не виглядав здивованим чи розслабленим. Жоден — живим у тому сенсі, до якого я звикла.

— Запізнилась, — сказав перший.

— Була зайнята, — кинула Марта.

Його погляд знову зупинився на мені.

Я мовчала.

— Це що? — спитав він.

Не «хто». Саме «що».

— Те, що вижило, — відповіла Марта. — І поки що дихає.

Хтось у тіні тихо хмикнув.

— Здобич? — спитали зліва.

Я скосила погляд.

Той, що говорив, стояв трохи осторонь. Нижчий. Плечі широкі, але ніби зламані всередині — постава була трохи перекошена. Обличчя… ніби хтось колись намагався його зібрати назад, але не дуже вдало. Одна брова заросла нерівно, губа трохи перекошена. І посмішка, яка з’явилась на секунду, була більше про вишкір, ніж про справжні емоції.

— Ні. — відповіла Марта. — Сьогодні, без вечері.

Тиша стала важчою. Я відчула це буквально, як щось холодне і липке раптом опустилось на плечі.

— Зате з подарунком, — сказав чоловік з ножем.

Марта не відреагувала.

— Веди до Вира, — кинула вона.

І цього разу її голос був жорсткіший.

Вартовий не зрушив одразу. Не міг відвести від мене очей. Погляд був довгий, липкий. Не просто оцінюючий — примірюючий. Наче він уже уявляв, як саме мене можна зламати. Де я дам слабину. Скільки часу на це піде.

Я стояла рівно. Не відводила очей. Хоч дуже хотілось.

— Вир не любить сюрпризів, — нарешті сказав він.

— Я теж, — сухо відповіла Марта. — Але якось живу.

Пауза затягнулась. Я відчувала, як інші теж дивляться.

Той, що з ножем, уже не водив пальцями по руків’ю. Тримав напоготові. Той, що навпочіпки, трохи змінив положення. Наче готовий був кинутись. І ще той у тіні — я не бачила його чітко, але відчувала. Як подих у спину.

Увага тут була не цікавістю. Вона була… голодом. І від цього каракал всередині мене неприємно напружилась.

— Якщо вона закричить — я її вб’ю, — сказав перший так само спокійно.

Наче обговорював погоду.

— Якщо вона закричить — я допоможу, — відгукнулась Марта.

Я дуже старанно мовчала. І навіть не ковтнула.

Вартовий дивився ще секунду. Дві. Потім зробив крок убік. Рівно настільки, щоб ми могли пройти. Але не достатньо, щоб я забула, що він поруч.

Марта рушила. Я за нею.

І тільки коли ми опинились між ними, я зрозуміла, наскільки це була погана ідея.

Погляди ковзали по мені. Повільно. Від обличчя вниз. Затримуючись там, де не варто. Повертаючись назад. Наче я була не перевертницею. Річчю. Іграшкою, яку ще не вирішили, чи варто залишити цілою.

Я відчула, як шкіра на потилиці стискається. Як кожен крок відгукується пульсом у скронях. Як хочеться прискоритись, і як не можна цього робити.

— Спокійно, — тихо кинула Марта, не обертаючись.

Я йшла рівно. Бо знала: варто спіткнутись, і вони це запам’ятають.

Позаду почувся свист. Не голосний, але я відчула його в хребті.