4.3

ЛІНА

Ми ще хвилин десять петляли цим кам’яним лабіринтом. Проходи то стискались так, що доводилось повертатись боком, то раптово розходились у глухі кишені, де стояла така тиша, що хотілось говорити просто щоб перевірити, чи ти ще існуєш.

Марта йшла впевнено. Не роздивлялась навкруги, не вагалась. Точно знала, куди саме прямує.

Я ж… робила вигляд, що не спотикаюсь об кожен другий виступ і що мені не здається, ніби за нами щось іде. Наприклад, моя паранойя.

— Ти орієнтуєшся тут, як у себе вдома, — кинула я.

— Я тут і живу.

Логічно. Ну дякую, кеп.

Ще кілька поворотів, і попереду з’явилось світло. Сіре, ніби крізь туман, але яскравіше за ту тьмяну темряву печер, у якій ми досі рухались майже навпомацки.

Марта не зупинилась, просто вийшла назовні, і я слідом.

Небо виглядало неправильно. Темне, надто глибоке, і без жодної справжньої зірки. Лише тьмяні тріщини, які я вже бачила. Вони повільно пульсували, ніби щось під ними справді дихало.

Повітря пахло сирістю, металом і ще чимось, від чого всередині ставало не по собі.

Земля під ногами залишалась тверда, нерівна, пересохла.

Дерева траплялись рідко. Тонкі, покручені, з голими гілками, що тягнулись угору, як кістки.

— Ого, — видихнула я. — Прямо курорт.

Марта фиркнула.

— Ти ще не бачила, як тут світанок виглядає.

— Не впевнена, що хочу.

Вона кинула на мене короткий погляд.

— І правильно. Я теж не фанат.

Ми рушили далі. Вона трималась тіні, обходила відкриті місця, час від часу зупинялась на секунду, прислухатись. Я почала робити те саме. Не тому, що розуміла що слухати. Просто копіювала.

— Як ти тут виживаєш? — спитала я.

Марта знизала плечима.

— Як і всі.

Дуже інформативно.

— Не помираєш?

— Не привертаю увагу. І знаю, коли тікати.

Ми обійшли якесь темне провалля у землі. Я навіть не намагалась зазирнути, що там ховалось. Спокійніше було не знати.

— І що, це все? — хмикнула я. — Геніальний план.

— Ще не лізу куди не треба, — додала вона.

Я мовчки підняла брову. Видра глянула на мене.

— Окрім сьогоднішнього.

— Ну вибач, що не погодила з тобою нашу спонтанну втечу від смерті, — пирхнула я.

Марта хмикнула.

— Ти взагалі багато чого не погоджуєш.

Я скосила на неї погляд.

— Це комплімент?

— Це проблема.

Ми ще трохи пройшли мовчки. Десь далеко щось заворушилось. Достатньо, щоб я інстинктивно напружилась.

Марта навіть не обернулась.

— Не дивись туди, — сказала вона. — Це черви.

— Черви? Великі?

— Мм, — відгукнулась Марта. — Земляні. Гігантські. Голодні.

— Ти знущаєшся з мене?

— Є трохи, — спокійно відповіла вона. — Вони на нас не полюють.

— Справді?

— Просто зжирають усе, що довго стоїть на місці.

— Ха-ха. Дуже смішно, — скривилась я.

— Я не жартую.

Я ковтнула. Уява вже намалювала нових монстрів, і від цієї картинки мені зробилось дуже не по собі, гірка грудка застягла в горлі.

— Ти спеціально це зараз сказала?

— Ні, — спокійно. — Я попереджаю.

Чудово.

Я автоматично прискорила крок. Дуже ненав’язливо. Зовсім не панікуючи.

Під ногами щось ледь помітно здригнулося. Я застигла на півкроці.

— Це… нормально?

— Для цього місця, так. Просто не стій, рухайся.

— Дякую. Дуже заспокоїло.

Я різко рушила далі. Земля більше не здригалась, але я напружено чекала продовження.

Марта хмикнула.

— Ти швидко вчишся.

— Я просто не хочу стати перекусом для підземної локшини.

— Розумна стратегія.

Підошви ковзнули по сухій кірці, і десь глибше щось ледь відгукнулось. Наче хтось перевернувся уві сні.

Я стиснула зуби і додала кроку.

— Не озирайся.  Вони не люблять, коли на них звертають увагу.

— Чудово, — пробурмотіла я. — Мені ж сьогодні явно бракувало нових знайомств.

Ще кілька кроків. Щось знову посунулось під землею, повільно, важко. Цього разу ближче. Коліна відгукнулись першими. Живіт скрутило слідом.