4.2

БЕРЕСТ

Двигун  ніби відчував настрій водія, загуркотів, а радше заревів — глухо, важко, надсадно. Берест різко втиснув газ, і машина рвонула вперед так, що кузов на мить просів, а ремінь вдарив у груди. Колеса провернулись по гравію, розсипаючи камінці в різні боки, і подвір’я залишилось позаду ще до того, як ворота встигли відкритися повністю. Вони лише сіпнулись, пропускаючи їх крізь вузький прохід.

Рев двигуна заповнив салон, витіснив усе зайве. Вібрація пішла по підлозі, піднялась по сидінню, вдарилась у хребет. Машина набирала швидкість ривками.

Берест не дивився на відьму.

Він взагалі нічого не бачив, окрім дороги.

Руки жорстко стискали кермо, до побіління в кісточках, сухожилля виступили під шкірою. Плечі були напружені, спина рівна, ніби між лопатками виросла палиця. Погляд зафіксований попереду, холодний, зібраний.

Дорога летіла назустріч і одразу зникала під колесами, розмазуючись у темну стрічку. Узбіччя тікали назад, дерева зливалися в суцільну різноколірну смугу.

Сонце ще трималося високо, але світло вже стало холодним, день повільно хилився до вечора.

Берест не гальмував на поворотах.

Машину трохи вело, зад заносило на гравії. Передачі клацали сухо, жорстко, майже надривно.

Він не економив ні машину, ні дорогу. Йому було байдуже. Все зійшлося в одне: не сповільнитись. Не зупинитись. Не дати собі подумати. Бо варто було лише на секунду відпустити контроль, і в голові одразу з’являлась Ліна.

І те, що він її не відчував.

Альфа стискав кермо ще сильніше і тиснув на газ, ніби це могло щось змінити. Ніби якщо їхати достатньо швидко, можна наздогнати ту, що опинилася за межею. І витягнути назад.

Велеслава якийсь час мовчала. Сиділа, трохи подавшись уперед, пальцями стискала край сидіння, мов це могло втримати її на місці. Губи були підтиснуті, погляд бігав по дорозі, по руках Альфи, знову повертався до його обличчя…

Вона чекала, що Берест зверне на неї увагу. Ні. Він лише коротко змінив передачу, і двигун відгукнувся глухим, важким риком. Машина ще додала ходу.

— Ти робиш дурницю, — сказала вона різко, не витримавши. — Я ж сказала: я впораюсь.

Жодної відповіді. Тільки стрілка швидкості повільно поповзла вище.

Велеслава скривилась.

— Ти мене взагалі чуєш? — її голос став гострішим. — Мені не потрібна допомога ковену. Я знаю, що роблю.

Берест перемкнув передачу.

— Знаєш? — кинув він нарешті, не повертаючи голови. — Тоді чому Ліна досі там?

Велеслава стиснула щелепу.

— Це не робиться так швидко. Тут потрібен час, ресурси і…

— Не треба, — перебив він. — Мені не цікаво.

Велеслава підтиснула губи. Здавалось, що Береста нічого не може пробити, він весь зосередився на дорозі.

— Ти думаєш, що вони допоможуть? — знову спробувала відьма. — Вони не рятують. А якщо і рятують, то точно не просто так.

— Як і всі відьми, — сказав він.

— На мене натякаєш? — гимикнула Велеслава. — Та ні, що ти. Я ж майже благодійний фонд. А от ковен, то зовсім інша історія. Вони не беруть одразу. Вони чекають, і коли ти вже встряг по самі вуха, тоді виставляють рахунок. Такий, що назад дороги не буде.

— Мені байдуже.

— Не байдуже, — різко відповіла вона. — Просто ти ще не розумієш ціну.

— Це моя проблема.

Машина рвонула вперед, набираючи швидкість так, ніби збиралась злітати, а не їхати.

Велеслава повернула голову до вікна. Пальці нервово постукали по дверях.

— Ти везеш нас у місце, де тебе не бояться, — сказала вона. — Де твоє «Я Альфа» нічого не варте.

— Добре.

— Ти навіть не спитаєш, що вони можуть забрати натомість?

— Якщо це поверне Ліну, то нехай беруть.

Велеслава дивилась на нього довше, ніж потрібно. Наче вперше бачила. Наче щось у ньому остаточно змінилось, і іншим вже не буде.

— Та ти застряг, Берест, — похитала головою вона. — Застряг в своїй маленькій непотрібній парі.

— Вона перестала бути непотрібною задовго до того, як ти почала це кидати мені в обличчя. Ліна моя пара. Виявляй повагу, або…

— Знову мене придушиш?

— Ні. Перестану панькатись, — сказав Берест. — Ти мені набридла, відьма.

— Погрожуєш?

— Попереджаю.

Велеслава посміхнулась, але в її посмішці не залишилось і дещиці веселощів.

— А ти змінився.

Він не відповів.

— Вони це відчують, — тихіше сказала Велеслава. — Таку прив’язку не сховаєш.

— Нехай.

— І візьмуть більше.

— Нехай.

Велеслава відвернулась. І цього разу замовкла, покинувши суперечки. А Берест лише сильніше стиснув кермо.