РОЗДІЛ 4

Я відкрила рот, і одразу закрила. Марта чекала.

— Я… — голос хрипів, в роті пересохло, язик відчувався чужим. — Я не знаю, як це пояснити.

— А ти спробуй, котяро, — склала руки на грудях видра. — Бо я не зійду з цього місця, поки не зрозумію, що ти таке.

— Що я таке?!

— Ти мене чула, — спокійно сказала вона і раптом знову наставила на мене камінь.

— Ти серйозно?

Кам’яне вістря в її руці навіть не здригнулося.

— Я завжди серйозна, коли не розумію, з ким стою поряд, — рівно сказала видра.

Я повільно підняла руки.

— Це я, Марта.

Вона злегка нахилила голову.

— Оце ми зараз і перевіряємо.

Я нервово хмикнула.

— Клас. Мені подобається цей план. Спочатку я врятувала нам шкури, а тепер мене ж і заріжуть.

— Якщо це ти — не заріжуть, — спокійно відповіла Марта. — Якщо ні, то це вже будуть не мої проблеми.

— Слухай, — я зробила крок до неї, і видра вишкірилась.

Вона оголила гострі звірині зуби, і зашипіла. Я навіть здивуватись не встигла її майстерній частковій трансформації, просто завмерла, аби не провокувати.

— Добре. Добре, я зрозуміла.

— Не підходь.

Я видихнула.

— Я не збираюсь на тебе кидатися.

— Тобі я такого гарантувати не можу, — пирхнула Марта.

— Ти ж розумієш, що якби я хотіла — я б уже…

Я затнулась.

— О, — протягнула видра. — Оце мені вже не подобається.

Я стиснула зуби.

— Мені теж, повір.

— Це прокляте місце вміє підробляти, тож або розказуй, що за чортівня тут щойно сталась, або…

Вона не договорила, але й не треба було. Я і без зайвих слів прекрасно зрозуміла закінчення.

 — Я не ворог, — сказала я. — Я просто… не до кінця розумію, що зі мною відбувається.

— І тому я маю тобі повірити?

— Ні, — чесно сказала я. — Але в тебе зараз інших варіантів теж небагато.

— Помиляєшся. І я не підставлятиму інших поки точно не буду впевнена…

— Інших? Тут ще хтось є?

Марта різко прикусила язика. І замість відповіді…

Камінь у її руці злетів швидше, ніж я встигла кліпнути. Вістря зупинилося в сантиметрі від мого горла. Не торкнулося, але я відчула холод.

— Та годі тобі! — це не подіяло. Марта дивилась прямо на мене, не відводячи погляду. Очі її звузились. Погляд став жорсткий, без натяку на сумнів. — Я няня, яка тобі не сподобалась з першого погляду, чорт забирай! І не треба зараз робити з мене Чужого, бо це ще треба перевірити хто з нас насправді «що таке».

Марта підтиснула губи.

— Няня, ага, — повторила вона. — Яка тільки що розрізала Порожніх, як тост з маслом.

— Випадково.

— Я дивлюся на факти, котяро. Вони з тобою не співпадають.

— І що ти пропонуєш? Стояти тут, поки хтось із монстрів знову не вирішить перевірити нас на смак? — Я видихнула, провела язиком по пересохлих губах. — Я не підробка.

— Поки що звучить непереконливо.

Я повільно розвела руки, показуючи порожні долоні.

— Я не знаю, як тобі це довести.

— Почни з правди.

Вона навіть не кліпнула, я скривилась.

— Добре, — я зціпила зуби. — Тільки не махай цим, гаразд?

Марта нічого не сказала.

— Я не робила це… спеціально, — почала я, підбираючи слова. — Воно саме… ні, не саме.  Я дозволяю.

Видра ледь звузила очі.

— Що дозволяєш?

Я видихнула, опустила погляд на власні руки, ніби могла там щось побачити.

— Темряві. Дозволяю їй діяти. — Я провела долонею по грудях, де все ще глухо пульсувало. — Коли стає зовсім погано, я перестаю її стримувати і вона, наче проходить крізь мене.

— Пропускаєш, значить, — сказала Марта. — Через себе. Чудово. І ти вирішила, що це вдала ідея?

Я скривилась.

— Я вирішила вижити.

— Вижити, кажеш… — вона трохи нахилила голову, не зводячи з мене очей. — А ти впевнена, що це ти зараз виживаєш, а не ця Темрява виживає тебе?

— Я не думаю, — відвела погляд я.

— Ну це вже більш схоже на тебе, котяро.

— Тобто…Воно з’явилось не тут, — додала я, зібравшись. — І не сьогодні. Я вже проходила крізь це раніше. Трохи… інакше.

Я коротко пояснила, що саме вона пропустила після нападу, як дізналась про свій дар і що відчувала при контакті, і як провалилась сюди.

Коли я замовкла, Марта повільно видихнула.