3.2

БЕРЕСТ

— Про що ще ти мені брехала?

— Та не брехала я, — різко видихнула Велеслава. — Можливо… не договорювала.

Берест не відвів погляду.

— Браслети для дітей дійсно захисні?

— Так.

— І вони працюють саме як захист? Ні для чого більше?

Велеслава скривилась.

— За кого ти мене маєш?

— За відьму.

Вона хмикнула.

— Це комплімент чи образа?

— Мені набридли твої ігри, Велеславо. Не випробовуй моє терпіння.

Відьма зітхнула.

— Вони захисні, — сказала вона вже без звичного виклику. — Нічого такого, що могло б їм зашкодити. Хіба що…

— Що?

— Вони… — обережно продовжила відьма. — Підштовхують те, що вже є. Сили. Потенціал. Таланти твоїх… янголяток.

— Велеславо.

Вона підняла руки, ніби відмахуючись.

— Що? Це природний процес! У Стефи є дар. Сильний. Ти ж не думав, що він просто сидітиме і чекатиме, поки ти дозволиш йому проявитись або заглушиш, як варвар?!

— Як ти посміла втрутитись у долі моїх дітей?

— Ой, хто б казав про долі! — різко відповіла вона. — Я їх не створювала, на відміну від декого, а просто захистила. І так, трохи підштовхнула таланти. Бо ховати такі речі, це взагалі гріх, Берест. Навіть для тебе.

— Ти вирішила це за мене.

— Бо ти б цього не зробив, — відрубала Велеслава. — Ти б закрив, задавив, зробив вигляд, що нічого нема.

— Знімай.

Велеслава різко підняла голову.

— Що?

— Браслети. Знімай.

— Ні.

Альфа посунув на неї. Відьма, інстинктивно здала назад.

— Знімай.

— Я сказала — ні! — вперлась вона. — Зараз вони їм потрібні більше, ніж будь-коли!

— Я сам вирішу, що потрібно моїм дітям.

— Вже вирішив, — жорстко кинула Велеслава. — І подивись, де ми тепер. Їх взагалі не мало бути, Берест, визнай це.

— Але вони є, і я не дозволю…

— Не чіпай браслети, — прошипіла вона. — Без них Стефу розірве від власної сили. Ти цього хочеш?

— Я хочу, щоб ти не лізла туди, куди не просили.

— Пізно, — відрізала відьма. — Я вже влізла. А якщо ти хоч спробуєш зняти браслети, то зробиш тільки гірше. Я і твою маленьку пару попереджала, пам’ятаєш?

— Досить, — сказав він. — Виправ все, що накоїла.

— Що я накоїла? — її голос зірвався. — Справді? Якби ти одразу прийняв ваш зв’язок, усе б стабілізувалось. Сили б стали на місце. Ви б працювали разом, у тандемі. Природа не дурна. Ви були б сильнішими. Але ні. Ти ж не хотів пару. Ти хотів контролювати все сам. Так? А тепер винна я?

— Закінчила?

Велеслава стиснула губи, але не відвела погляду.

— Ти боїшся не Порожнечі, Берест, — додала відьма. — Ти боїшся втратити контроль. На цьому я тебе і впіймала. А як впіймала я, то впіймають і інші.

— Збирайся.

— Що? — округлила очі Велеслава. — Ти взагалі чув, що я тобі сказала?

— Я віддаю перевагу діям, не словам.

— Ой, могутній Альфа прокинувся, — розсміялась вона. — Ей! Куди ти мене тягнеш?

— Ми їдемо до тебе додому.

Велеслава завмерла.

— В поселення? — різко перепитала вона. І в її голосі прослизнуло не роздратування — настороженість. — Але навіщо?

— Бо ти сама Ліну точно не витягнеш.

ЛІНА

Ми рвонули в прохід.

Він був надто вузький, надто кривий, з гострими виступами, що дряпали плечі й руки. Печера ніби і сама намагалась нас зупинити.

Марта летіла вперед.

Інакше це не назвеш. Вона рухалась швидко, майже беззвучно, ковзаючи між виступами так, ніби справді знала кожен цей поворот на дотик.

А я…

Я гальмувала.

Перечіплялась на рівному місці, збивалась із ритму, ловила стіну плечем, рукою, стегном. Спина горіла, ніби в неї вбили розпечений прут і залишили там. Кожен рух віддавався тупим болем, і ця клята травма забрала в мене все: гнучкість, швидкість, контроль.

— Швидше! — різко кинула Марта, навіть не обертаючись.

— Та я… стараюсь! — прошипіла я, ковтаючи подих.

— Погано стараєшся.

Позаду шурхотіння стало голоснішим. Ближчим.

Я відчула це спиною. Наче щось тягнулося за мною, майже торкалось, дихало в потилицю холодом.