РОЗДІЛ 3

Я завмерла.

Цей голос…

Я б упізнала його будь-де. У натовпі. У темряві. Навіть уві сні — разом із тими впертими, трохи насмішкуватими інтонаціями, які завжди звучали так, ніби вона знає щось більше за тебе.

— …Марта?.. — видихнула я, навіть не одразу повіривши, що вимовила це вголос.

Вістря біля горлянки не зникло. Але трохи відсунулось. Рівно настільки, щоб я могла зробити нормальний вдих і не порізатись ще глибше.

— Не смикайся, — буркнули над вухом, і в цьому бурчанні було стільки знайомого невдоволення, що в мене всередині щось потепліло від полегшення. — Я ще не вирішила, чи ти здаєшся мені нормальною.

Я повела очима вбік.

Темрява тут була вже не така глуха, як здавалося спочатку. Вона трохи відступала, пропускаючи скупе світло згори, і я нарешті розгледіла силует.

— Марта, — вже впевненіше видихнула я. — Ти що тут…?

— Я? — пирхнула видра. — Це ти що тут? Я тебе лишила з дітьми і Альфою, в якого ти постійно крутилась під ногами. Якого ляда ти тут забула, котяро?!

— Це довга історія, —  видихнула я, обережно підводячись на лікті. Спина одразу відгукнулась тупим болем, і я скривилась. — Дуже довга. І не за планом.

— А в тебе хоч щось колись буває за планом? — Марта примружилась, швидко ковзнула поглядом по моїх руках, обличчю, ніби перевіряючи, чи це справді я. — Ти хоч ціла?

— Відносно, — буркнула я. — Поки що.

Вона фиркнула, але камінь опустила.

— Поки що, — пробурмотіла собі під ніс. — Геніально.

Я нарешті змогла сісти рівніше, спершись спиною об холодний камінь кратера. Зверху ледь просочувалось бліде світло, і в ньому з’явилась змога краще розгледіти Марту.

Вона схудла.

І це одразу впало в очі. Ніби її висушило зсередини, залишило тільки кістки і характер. Плечі загострилися, ключиці стали надто помітними, а шия — тоншою, ніж я пам’ятала.

Рухи залишились ті самі: швидкі, уривчасті, трохи нервові. Але дивитись на них стало… некомфортно. Бо в них тепер прозирало щось жорстке, насторожене, як очікування удару. Мов видра розучилась рухатись просто так.

На ній був темний шкіряний одяг — щільний, зношений, місцями подряпаний і припорошений пилом, але не занедбаний. У ньому не було нічого зайвого. Жодної дрібниці, яка могла б дзенькнути, зачепитися чи видати її.

Сиве волосся видра стягнула в тугий хвіст на потилиці. Кілька пасм вибились і прилипли до скронь.

Руки…

Я ковзнула по них поглядом, і затрималась.

Брудні. Шкіра на кісточках була збита. Я помітила подряпини, старі й нові, деякі вже затягнулись, інші тільки починали. Пальці видри міцно стискали кам’яне вістря, наче воно стало продовженням її самої.

І очі.

Ось там Марта змінилась найбільше.

Погляд став важчим, настроженим, різким. Наче в постійному пошуку небезпеки і варіантів виходу з халепи. Очі залишились живими, глибокими, але з них зникла радість та довіра.

Губи були стиснуті, вперто, до білизни. Усмішці місця не залишилось. Як і легкій поблажливості, до якої я вже була звикла.

— Ти справді… жива, — тихо сказала я, більше для себе.

— Якщо це ще рахується, — пирхнула Марта.

— Ти навіть не уявляєш, як ми…

Вона мене грубо перебила:

— А тепер дуже швидко, — нахилилась ближче, — поясни мені, якого біса ти впала мені на голову саме тут.

— Взагалі-то це ти мене смикнула за ногу, — нахмурилась я.

— Не тебе, а здобич, — різко поправила видра. — Хто ж знав, що замість вечері мені дістанеться котяра з характером.

Вона скривилась, швидко ковзнула поглядом по моєму обличчю, ніби все ще не до кінця вірила, що перед нею саме я, а не якась невдала підробка цього світу.

— Дуже дякую за теплий прийом, — буркнула я. — Наступного разу попереджу.

— Наступного разу взагалі сюди не лізь, — відрізала Марта. — Якщо останню клепку не загубила.

— Як давно ти тут?

Після останнього прориву не пройшло багато часу, але видра виглядала так, наче жила тут навіть не тижнями — місяцями.

— Чорт його знає. Але достатньо, щоб не задавати дурних питань посеред відкритого кратера, — сказала вона і різко сіпнула головою вгору. — Ти взагалі розумієш, куди тебе занесло?

Я кинула швидкий погляд на край ями, де тіні вже починали ворушитись частіше, ніж це подобалось моєму каракалу.

— Так, — видихнула я. — Приблизно. До монстрів.

— «Приблизно», — передражнила Марта. — Та ти, котяро, впала просто в їхнє гніздо.

— Ну вибач, — хмикнула я. — Не було  змоги обрати щось затишніше.

Марта глянула на мене так, ніби зараз або вдарить, або засміється. Не зробила ні того, ні іншого. Натомість різко схопила мене за зап’ястя.