2.3

Удару не було. Приземлення виявилось плавним, наче хтось дбайливо взяв мене в долоню та поставив на ноги.

Повітря тут смакувало каменем і пилом, було сухим й дерло горло.

Я опинилась в іншому місці. Темному, але не в темряві.

Ноги впирались у землю. Кам’янисту, тверду, нерівну. Вона не дихала, не рухалась під моєю вагою, і це було настільки правильним відчуттям, що мені раптом захотілось влягтися на неї та стишитись, хоча б на декілька хвилин.

Я повільно підняла голову.

І в цій тиші, у цьому густому, майже матеріальному мороці я раптом дуже чітко усвідомила просту річ.

Темрява щойно врятувала мене. Але це не означало, що вона на моєму боці. Це означало, що я для чогось була їй потрібна.

Над головою нависало небо. Темне, як перед бурею, але без хмар. Глибоке, нерівне, в тріщинах. І між ними іноді прослизало світло: холодне, бліде, як відбиток ще одного світу, що прозирало сюди крізь щілини.

Я повела поглядом далі, і завмерла. Поселення. Воно виростало прямо зі скелі. Наче було вирізане з неї, витягнуте назовні разом із каменем. Ярус за ярусом, сходи, ніші, проходи, арки, що врізались у скелю і виходили з неї знову. Усе це піднімалось вгору, мов хтось намагався збудувати храм… але замість світла використав темряву.

Печери. Безліч печер.

Чорні отвори дивились назовні, як очі без зіниць. Деякі були широкі, як ворота, інші — вузькі, як щілини, але всі вони здавались… населеними.

Там хтось був. Я це відчула одразу.

Повітря тут відгонило… порожнечею.

Я зробила крок назад.

Камінь під ногою хруснув, і звук розійшовся дивно далеко.

І я одразу відчула на собі погляди. Звідусіль. З темних входів, з розломів у скелі, з тіней між сходами.

Я повільно видихнула і тихо, майже беззвучно пробурмотіла:

— Ну клас. З усіх світів, куди мене могло закинути… — прошепотіла я, оглядаючи цей кам’яний лабіринт, — темрява обрала саме цей.

Десь у глибині однієї з печер щось поворушилось. З тіні вийшла фігура, занадто висока для людини і навіть для перевертня. Вона не йшла, радше ковзала, майже не відриваючись від землі. Кінцівки рухались плавно, але в цих рухах було щось… неправильне і знайоме.

Світло з неба ледь зачепило її, і я впізнала в істоті… Порожнього.

Не знаю, чи того самого, який ледь не вбив мене біля Дому, але… точно з цієї породи.

Лисий. Худий. З мертвими очима.

І зараз він дивився прямо на мене.

Я видихнула.

— Так, звісно, — тихо сказала я. — Бо чому б і ні.

Порожній трохи нахилив голову. Повільно. З інтересом. За його спиною в темряві зрушило ще щось. Потім ще.

Я повільно відступила на крок. Земля під ногами вже не здавалася такою надійною.

— Добре, — прошепотіла я. — Добре… значить, план такий…

Я подивилась на цих «мешканців». На печери. На небо, яке не було небом. І видихнула:

— Вижити.

«І бажано не стати тут місцевим делікатесом», — додала подумки.

Я різко розвернулась і рвонула в протилежний бік. Побігла, не озираючись, відчуваючи спиною ці погляди, холодні, рівні, терплячі.

Порожні не кинулись за мною. Вони  точно знали, що я нікуди не дінусь.

— Та зараз, — видихнула я крізь зуби, збиваючи подих. — Ще подивимось.

Земля різко пішла вниз, я ледь встояла на ногах. Навкруги були круглі, глибокі кратери, ніби хтось видовбав їх у камені і залишив відкритими. Краї нерівні, обгризені, темні всередині. З них тягнуло холодом, вологістю і чимось… живим.

Я пригальмувала лише на секунду.

Це було поганою ідеєю, бо позаду почулось дивне ковзання. І чекати, щоб побачити джерело цього звуку, мені зовсім не хотілось.

Я рвонула вперед, перестрибуючи перший кратер. Край обсипався під ногами, камінці полетіли вниз, і я навіть не почула, як вони впали.

Я подолала другий кратер, третій, четвертий… Занадто кваплячись, майже наосліп. Дихання збилось, у грудях пекло, але я не зупинялась.

Зліва щось поворушилось.

Я різко змінила напрям, ковзнула по краю чергової ями, і в цей момент щось різко смикнуло мене за ногу.

Я навіть не встигла закричати. Опора зникла. Світ перевернувся. Камінь ударив у спину так, що з мене вибило повітря. Глухо, жорстко, без шансу пом’якшити падіння. Я ковзнула ще нижче по крутому схилу кратера, здираючи долоні, намагаючись хоч за щось вчепитися.

Марно.

Зупинилась тільки внизу.

Я відкрила рот, але змогла лише хрипко втягнути щось, що більше нагадувало пил, ніж повітря.

— Чорт… — закашлялась я, намагаючись перевернутись.

Не встигла. Щось різко притисло мене назад до каменю.