2.2

Берест різко розтиснув пальці, відпустив відьму, ніби йому раптом стало гидко до неї торкатись.

Велеслава сповзла вниз по стовбуру, жадібно втягуючи повітря, кашляючи, хапаючись за горло, розтираючи шкіру.

— Варвар.

Берест не відреагував.

— Один світ. Без межі, — задумливо пожував губами Альфа. — І ти справді думала, що це спрацює?

— Все і так до цього йде, — прохрипіла Велеслава, не підводячись. — То чому б не прискорити процес… і не взяти його під контроль?

Берест глянув туди, де ще лишався ледь відчутний слід порталу.

— Ти коли-небудь бачила, щоб Порожнеча когось слухалась?

— Ні, але… ми просто не пробували з нею домовитись.

Берест коротко глянув на неї.

— Ми?

Велеслава криво всміхнулась, усе ще тримаючись за горло.

— Хтось мав почати.

Берест затримав на ній погляд на частку секунди.

— Якби я знав, що в тебе поїде дах, придушив би ще на сіннику, де ти співала піді мною.

Велеслава тихо фиркнула, але без колишньої бравади.

— Я не бачу тут Порожнечі. Межа стоїть. Захист тримається, — сказав він. — То що не так з твоїм зіллям?

Велеслава скривилась, розтерла шкіру ще раз, ніби перевіряючи, чи вона взагалі ціла.

— Та чорт його знає, — видихнула вона. — Я ж не знала, що твоя маленька пара така психічка.

— Добирай слова, відьма.

— На неї воно подіяло інакше.

— Інакше — це як?

— Замість того, щоб впустити Порожнечу сюди… — продовжила вона. — Воно потягнуло її туди. У ній є щось… інше. Я не встигла розібратись, але моє зілля просто підсилило це.

— Тоді ти і повернеш її, — сказав він.

Велеслава сіпнулась.

— Я… не знаю як.

— Знайдеш.

Він зробив крок до неї. І цього вистачило, щоб вона інстинктивно напружилась.

— Це єдиний варіант, при якому я залишу тебе дихати, відьма, — додав Альфа. — Обирай.

— А якщо я відмовлюсь?

— Неправильна відповідь, — похитав головою Берест. — Спробуй ще раз.

Велеслава повільно видихнула.

— Добре, — сказала вона. — Я допоможу.

— Як?

— Я не знаю напевно, — відповіла відьма. — Але є один варіант. Ти вже зв’язаний із нею. Це єдине, що у нас є. Ваш зв’язок.

— Який ти розірвала.

— Та не розривала я його!

Вона різко встала, навіть не помітивши, як знову зблизилась із ним на небезпечну відстань.

— Ти взагалі чуєш, що я кажу? — сплеснула руками відьма. — Парний зв’язок не ріжеться зіллям. Це не нитка, яку можна перерізати й забути. 

Берест не перебив. І це її ще більше роздратувало.

— Якби ти тоді стояв і відмовлявся, — продовжила вона, — я б сказала що завгодно. Про блокування. Про стабілізацію. Про те, що це безпечно. Про що попросив би, те й почув би.

Велеслава знизала плечима.

— Тобто ти брехала, — сказав він.

— Я підбирала слова, — пирхнула відьма. — Є різниця.

— Для мене нема.

— Зате для результату — величезна.

ЛІНА

Позаду щось різко затріщало.

Розрив відкрився різко, наче свіжа рана, яку розтягнули руками.

Я обернулась, і вже в ту ж мить зрозуміла, що запізнилась.

Воно вже було поруч.

Рука монстра рвонула вперед швидше, ніж я встигла вдихнути. Пальці витягнулись у повітрі, тонкі, жорсткі, загострені, як леза. Вони різали простір, намацуючи мене.

Я спробувала зміститись.

Зосередилась. Відпустила тіло. Дозволила собі розчинитися в цьому місці, як робила щойно.

Нічого.

Істота вже майже торкнулась моєї руки, я відчула це за мить до контакту, як смертельний холод. І саме в цю мить усе навколо раптово і жорстко змінилося.

Нитки темряви натягнулись. Ще мить тому вони були млявими, як павутиння, а тепер стали щільними, пружними, небезпечно гострими.

Удар був точним.

Нитки врізались у тіло істоти і пройшли крізь нього, ніби шкіра була лише оболонкою, яка не має значення. Вони розсунули її без зусилля, увійшли глибше, натягнулись і зафіксувались у різних місцях, як гачки.

Монстр сіпнувся.

Пальці, що тягнулись до мене, раптом вигнулись назад, плавно, неприродно, ніби в них не було кісток. Тулуб здався, прогнувся, тіло почало складатися. Як м’який пластилин, що стискають у долонях, змушуючи втратити форму.