РОЗДІЛ 2

БЕРЕСТ

Берест трохи змінив хватку, рівно настільки, щоб відьма змогла вдихнути. Не більше. Повітря увійшло різко, зі свистом, і вона захлинулась ним, ніби вперше за довгий час згадала, як це — дихати.

Велеслава жадібно ковтнула кисень, ще… і одразу ж схопилася за Альфу поглядом.

— Це… не те, що ти думаєш, — прошепотіла вона. — Зілля… воно мало стабілізувати зв’язок, не розірвати. Я хотіла… закрити її. Порожнечу. У перспективі. Без тебе це було неможливо. Але ти не погодився б експериментувати з цим, тож я вирішила діяти… на свій розсуд.

Берест мовчав.

— Я бачила варіанти, — швидше додала вона. — Ти програв би. Поселення… розчинилося би там. Я дала тобі єдиний шанс…

Його пальці ледь змістилися. Наче він намацував щось під шкірою, нерв, який достатньо зачепити, щоб…

Велеслава різко затихла.

— Брешеш, — сказав він.

Вона сіпнулася.

— Ні, я…

Його великий палець повільно ковзнув вгору по її шиї, зупинився під щелепою, і натиснув. Легко. Майже ніжно.

Але відьма скрикнула від болю. Піт виступив їй на лобі. Вона спробувала вирватись, але марно.

— Не починай з цього, — спокійно продовжив Берест. — Я сьогодні не в настрої слухати красиві версії.

Її пальці знову панічно вчепилися в його руку.

— Слухай… — хрип. — Я… я ж не ворог тобі…

Він нахилився ближче.

— Ти дала мені те, що забрало мою пару, — прошепотів він. — І тепер розповідаєш, що не ворог?

Велеслава заплющила очі на мить. Коли відкрила, там уже не було тієї тонкої гри, до якої він звик. Ні хитрощів, ні примірювання варіантів. Тільки різкий, оголений розрахунок… і щось ще. Бажання вижити.

— Воно… не стабілізує, — прохрипіла вона, ковтаючи повітря, якого їй майже не залишили. — Але й не розриває зв’язок, приглушує на деякий час. Але розірвати... Це неможливо. Парний зв’язок… його нічим не вирвати.

— Я її не відчуваю.

Велеслава стиснула зуби.

— Я тут ні до чого.

Берест навіть не відповів. Його пальці просто стиснулися сильніше.

— Ей! — вирвалося з неї уривчасто. — Вона… просто… далеко!

Він нахилився ближче.

— Де?

Велеслава спробувала вдихнути. Не вийшло.

— Попустись… — хрип. — І я скажу…

Тиск трохи зменшився. Рівно настільки, щоб відьма не знепритомніла раніше, ніж заговорить.

— Ти ж сам це відчув, Северине, як і я, — закашлялась Велеслава. — В той момент, коли портал відкрився… твою пару витягнуло у Порожнечу.

— Вона жива?

Велеслава нервово ковтнула повітря, якого їй щойно дозволили трохи більше.

— Звідки мені знати… — хрипко видихнула вона. — Ти ж розумієш… звідти не повертаються.

— Не повертаються, — глухо повторив Берест, відводячи погляд, а потім знову вп’явся ним у відьму. — Що насправді робить твоє зілля?

— Це не блокатор, — обережно вимовила Велеслава, наче чекала, що після її слів все стане тільки гірше. — Це… ключ. Підсилювач. Воно… робить тебе… провідником.

— Провідником чого?

— Порожнечі.

Дерево за її спиною тихо тріснуло.

Берест навіть не поворухнувся.

— Отже, Порожнечі…

— Так.

Велеслава зіщулилась, очікуючи удару. Але його не послідувало.

— Ти хотіла зробити мене дверима для Інших.

— Ні, — різко видихнула відьма. — Усі ці роки ти тримав межу між нашим світом і Порожнечею. Не свідомо. Просто… своїм існуванням. Силою. Ти головний вузол, на якому тримається весь захист. Тому як би Інші не старались, але вони можуть проштовхнутись сюди тільки точково, через тріщини. Які ти і твої люди одразу латають.

— А тобі це не подобається.

— Не те щоб… Я просто відчуваю, там, в Порожнечі, є щось більше, щось глобальніше, і воно потребує… вивчення. Я хочу її зрозуміти.

— Керувати.

Велеслава на мить завмерла. Не заперечила одразу. Це й було відповіддю.

— Зрозуміти, — тихіше виправила вона, але вже без тієї впевненості, що була ще хвилину тому. — Якщо ти не розумієш силу, ти перед нею беззахисний.

Берест дивився на неї так, ніби вже чув це раніше. Багато разів. І завжди  перед тим, як хтось переходив межу.

— Ти збожеволіла.

— Я… і не думала, що ти зрозумієш, — видихнула вона. — Це не про знищення. Це про… еволюцію. Ми не можемо вічно жити на межі й робити вигляд, що її не існує.

Берест ледь повів головою.

— Ми не робимо вигляд, — сказав він. — Ми не даємо Іншим зайти.

Її губи стиснулися.