1.3

ЛІНА

Світ тут був… зіпсований.

Наче хтось взяв, вивернув його навиворіт, як мокру ряднину, а потім так і залишив: стікати, розкладатися, повільно втрачати форму.

Темрява тримала мене. Вона тягнулась нитками, тонкими, липкими, як павутиння, що дихало. Вони перетинали простір, зникали в нікуди, і водночас тримали все це разом, ніби кістяк для того, що не мало права існувати.

Я висіла в ньому, як уламок, який застряг між двома поверхнями і не може вирішити, куди належить.

Під ногами — нічого. Але й не порожнеча у звичному сенсі. Там, унизу, щось було. Глибина, яка не віддалялась, коли дивишся, а навпаки повільно підповзала ближче, ніби помічала твій погляд і відповідала на нього.

Я різко відвела очі.

— Погана ідея — дивитись вниз. Дуже погана, Ліно.

Голос розсипався навколо, відгукнувся десь позаду, знизу, навіть зверху, і кожен із цих звуків був викривленим. Аж морозом по шкірі сипануло.

Повітря… ні, не повітря. Середовище. Воно рухалось. І разом із цим рухом простір змінювався: контури ламались, стискались, розтягувались, ніби це місце взагалі не мало фіксованої форми.

Я підняла руку.

Це сталось із запізненням. На мить я побачила одразу дві: ту, що рухалась, і ту, що ще не встигла. Слідом за жестом лишився розмитий шлейф, ніби ця реальність не встигала за мною.

— Чудово, — прошепотіла я.

Це було дивне місце. Кишеня. Місце «між».

Я повільно повела очима. Краї реальності пливли, як відображення у розбитому дзеркалі. Тут не було неба і не було землі. Лише шар за шаром темряви, що нашаровувалась сама на себе, місцями рвалась, відкриваючи… щось інше.

Я завмерла, коли помітила це.

Бо там у розриві, щось поворушилось. Клапоть чужого світу. З’явився на мить і одразу зник. Зашитий назад темрявою, яка сіпнулась, ніби від болю.

Я відчула це. Темрява тут… страждала.

Це проходило крізь мене, як відлуння. Ледь вловимий, але постійний біль, що не мав початку і не мав кінця. Як зуб, що ниє так довго, що ти вже не пам’ятаєш, як це жити без болю.

Я різко вдихнула. В наступній тріщині мигнув ліс.

Наш. Звичайний. Вологий, живий, із запахом кори й трави. Світло між гілками. Нормальний незламаний простір, який не дихає болем.

Це був вихід!

Я рвонулась туди, навіть не думаючи. І майже дістала. Майже.

Темрява відреагувала різко. Жорстко. Без попередження.

Тріщина схлопнулась прямо перед моїм обличчям, як паща. Мене відкинуло назад, аж ребра занили, коли я вдарилась об павутиння.

— Та ти знущаєшся… — прохрипіла я.

Темрява навколо мене різко стиснулась. І я чітко відчула: не випустить.

Не зараз.

Я зціпила зуби.

Каракал всередині мене напружилась. В цьому місці я відчувала її напрочуд туманно, наче щось стояло між мною і нею, якась стіна.

Ну гаразд. Не все одразу. Спочатку треба було забратися звідси кудись деінде. Бажано додому. Але підійде і будь-яке безпечне місце.

Я повела поглядом далі та побачила ще одну тріщину.

Цього разу в ній проглядало місто. Чуже. Скляні вежі, холодне світло, люди… або щось, що рухалось, як люди. Вони були там, по той бік, не знаючи, що я дивлюсь.

Я зробила крок. Нитки довкола натягнулись, вп’ялися в мене щільніше, ніби нагадуючи, а куди це ти зібралась?

Я зупинилась. Видихнула. І тільки тоді повільно плавно посунулася вперед.

Тріщина не закрилась. Вона… тремтіла.

Я простягнула руку. Ще трохи. Ще…

Раптом позаду мене пролунав різкий шурхіт, змусивши здригнутися та обернутись на звук.

Воно випало з розриву позаду, як шматок м’яса, який витиснули крізь вузьку щілину. І мало форму людини. Але тільки тому, що колись, можливо, було нею. Або ні.

Розтягнутий тулуб, ребра, що стирчали назовні, але не ламались, були м’які, як віск, і повільно рухались під шкірою, ніби щось всередині постійно намагалось їх переставити. Руки  довші, ніж потрібно, лікті вивернуті назад. Тонкі пальці, по шість на кожній кисті, і кожен з них смикався окремо, як у павука.

Голова…

Голова була на місці, це радувало. А от обличчя — ні. Замість нього я побачила рівну натягнуту шкіру, без отворів, без очей і рота. Але мене не полишало відчуття, що ця істота все одно дуже добре чує і бачить. Мене.

— Чудово, — прошепотіла я. — Просто ідеальна компанія.

Друге щось вилізло за першим.

Це вже навіть не було схоже на людину. Просто купа кінцівок, складених під неправильними кутами. Воно рухалось швидше, ніж попередник. Ривками. Ніби кудись поспішало.

Наприклад, на вечерю. Мною.

Звідки такі «оптимістичні» висновки? Бо обидва монстра наближались саме до мене.