РОЗДІЛ 1

Темрява дихала.

Я — ні.

Під спиною не було землі. Нічого твердого. Нічого знайомого. Лише дивне, тривожне відчуття, ніби я зависла між падінням і польотом… а це місце досі не вирішило, чи дозволити мені впасти.

Я різко вдихнула, і захлинулась. Легені обпекло холодом і гіркотою, ніби я потягнула не повітря, а щось, що не було призначене для живих.

Темрява відгукнулась одразу. Наче я була тією, кого вона давно шукала. Наче це місце впізнало мене. А я — його.

Щось ковзнуло поряд.

Шкіра миттєво пішла сиротами. Я завмерла, навіть не усвідомлюючи цього до кінця.

Я тут не сама. І воно вже знало, що я прокинулась.

Я вдихнула ще раз, повільніше. Темрява ніби нахилилась ближче. Обгорнула. Прислухалась. Наче чекала, що я зроблю далі.

Наче… давала мені шанс втекти. Або перевіряла.

Я розплющила очі.

І одразу зрозуміла, що це була помилка.

БЕРЕСТ

Портал зімкнувся без спалаху, без звуку, ніби його тут ніколи й не було. Тріщина зникла, простір повернув собі цнотливу недоторканність.

Тільки Ліни не стало.

Берест влетів у цю точку занадто пізно. Рівно на одну секунду. Лапа рвонула вперед сама — не рішенням, не розрахунком, а звіром, що кинувся ловити своє. Кігті вдарились у порожнечу, ковзнули по ній, ніби по чомусь слизькому й холодному… і нічого не вхопили.

Він навіть не одразу це усвідомив.

Рука так і лишилась зміненою — важкою, з витягнутими пальцями й темними кігтями, які більше не ховалися. Плечі розширились, напружені до межі, дихання стало глибшим, рваним, з тихим гарчанням на видиху.

Контроль уже пішов.

Береста накрило миттєво.

Звір піднявся зсередини різким, жорстким поштовхом, вдарив у груди, розгорнувся на повну силу. Повітря навколо здригнулося, і важко осіло, стискаючи легені.

— ЛІНО!

Рев прокотився подвір’ям, вдарився об стіни будинку, змусив шибки вікон дзенькнути тонким, жалібним звуком.

У відповідь — тиша.

Неправильна. Порожня.

Берест різко розвернувся до Велеслави. Погляд його потемнів, бурштин у ньому спалахнув так, що межа між людиною і звіром стерлась майже повністю.

— Де вона?

— Я не знаю.

— Не бреши мені.

Сила Альфи рвонула назовні. Тиск прокотився хвилею, змусив повітря згуститися, наче перед бурею. Під ногами тихо здригнулась земля, пил і сухе листя піднялись і розлетілись у боки, а десь у кронах різко зірвались птахи.

— Я не відкривала портал, — швидко сказала Велеслава, вже без тіні насмішки. — Це не мій рівень, Северине. І не твій.

Він її вже не слухав.

Берест знову став у ту саму точку, де зникла Ліна, і завмер на мить, закриваючи очі. Не для того, щоб заспокоїтись, щоб відчути. Територію. Зграю. Своє. Те, що ніколи не зникає без сліду.

Нічого.

Наче Ліну не просто вирвали звідси, а з самого відчуття її існування поруч.

Ведмідь піднявся, прорвався назовні, змусивши тіло напружитись до межі. Берест рикнув — глухо, низько, злісно — і стиснув кулак, збираючи силу.

Удар був точний. Прямо в те місце, де щойно розійшовся простір.

Сухе листя зірвалося з місця, пил піднявся вгору і розлетівся навколо нього колом, ніби від вибуху. Гілки найближчих дерев здригнулися, одна тонка тріснула з коротким хрустом і впала додолу.

Хвиля прокотилася далі: по землі, по траві, по стовбурах. Знову зірвалися птахи, зчинивши панічний шурхіт крил.

Але простір навіть не здригнувся. Не тріснув. Не відгукнувся. Не показав беззубу пащу розлому.

Берест завмер лише на частку секунди. І вдарив ще раз.

Цього разу з розвороту, вкладаючи в рух усе тіло, всю силу, страх, весь звірячий гнів, який рвався назовні. Повітря знову збурилось, земля під ногами коротко здригнулась, каміння скрипнуло, зсунувшись з місця.

І… Альфу просто відкинуло.

Немовби він врізався в щось, чого не видно, але що не пробити. Удар пройшов через тіло, вибив подих, і Берест ковзнув по траві, жорстко вдарившись плечем.

— Чорт забирай!

Він піднявся одразу, не даючи собі навіть секунди перепочити. Знову. Ще раз. Ще сильніше.

Удар. Нічого. Удар.

Скло у вікнах пішло тріщинами, дім глухо здригнувся, але…

Жодного розриву. Жодної шпарини. Жодного шансу.

Берест завмер, важко дихаючи, і вперше за весь цей час у його погляді з’явилось не тільки люте бажання нищити.

Безсилля.

Він не міг дотягнутись. Не міг відкрити портал. Не міг навіть відчути, куди саме забрали його пару.