26.4

— Тримайтесь один за одного, — сказала я. — По черзі. Ніхто не відпускає.

Я пішла першою.

Стефа — за мною, я весь час тримала її за зап’ястя. Назар рухався слідом, Остап замикав і  напружено рахував наші кроки вголос, ніби цифри могли втримати цей клятий світ від розвалу.

Босими ногами я намацувала шлях обережно, повільно, наче йшла по тонкому льоду…

Під ступнями було слизько. Глина. Коріння. Холодна вода, що сочилась з-під стіни й одразу ж зникала десь унизу.

Дім здригнувся так, що нас усіх хитнуло.

Зі стелі посипались дрібні камінці. Один вдарив мене по плечу, другий — по голові. Не боляче, але достатньо, щоб зрозуміти: часу в нас більше немає.

— Швидше, — сказала я. — Дім… довго не витримає.

Хід звузився раптово.

Ще мить, і ми вже не йшли, а повзли.

Глина забивалась під нігті, в рот, у волосся, падала на шию. Я ковзала колінами, здираючи шкіру, але болю не відчувала — лише страх, липкий і глухий.

Десь позаду щось глухо рвонуло.

Підвал почав складатися.

— Ліно! — Назар закричав уперше за весь цей час. — Воно…

— Не озирайся! — гаркнула я. — Лізь!

Прохід переді мною раптом провис. Земля посипалась, хід осів, і я відчула, як під грудьми зникає опора.

Я вчепилась пальцями в коріння. Воно тріснуло. Стефа пискнула:  коротко, задихано.

— Тримайся за мене! — крикнула я, тягнучи її вперед, уже не думаючи, чи вистачить сил.

Ще один поштовх. Позаду хід просто зник — з гуркотом, пилом, чорним ревом землі, що замикалась.

Остап встиг проштовхнути Назара вперед. Я відчула, як коріння під пальцями ламається.

І раптом — світло.

Земля під руками закінчилась, і ми буквально висипались назовні:  незграбно, боляче, в купі глини й листя.

Повітря вдарило в легені — холодне, свіже, з запахом сирого листя, землі й вогкості.

Я гепнулась на спину, втягнула повітря так різко, що аж запекло в грудях.

Над головою не було стелі. Був сірий ранок. Сад. І небо.

А позаду — обвал.

Дім за нашими спинами… кричав.

Стіна, з якої ми вибрались, пішла павутиною тріщин. Вони бігли вгору, розходились, ніби хтось різав камінь зсередини.

— Ми вийшли… — видихнув Остап.

— Так, — сказала я, піднімаючись. — Молодці. Усі молодці.

Стефа тремтіла, але стояла. Назар обернувся до будинку, широко розплющеними очима.

— Він… він помирає?

Я не відповіла.

Прикипіла поглядом до доріжки. Воріт. Машини, що стояла біля гаража.

— Добре, — сказала я швидко. — Слухайте уважно. Ми зараз сядемо і…

Я зробила крок уперед, і зупинилась.

Бо між нами й машиною хтось стояв.

Спочатку мозок уперто намагався знайти просте пояснення: тінь. Темніша пляма між деревами, де сонце ще не дісталося землі. Але тінь ворухнулась. Ледь-ледь. Так повільно, що це виглядало не як рух, а як помилка зору.

— Назад, — прошепотіла я, не зводячи з неї очей. — Тихо.

Воно вийшло з-поміж дерев.

І в ту ж мить я зрозуміла: мені не потрібно дивитися уважніше. Моє тіло впізнало його раніше за розум.

Порожній. Той самий, якого я побачила вперше тут, і від якого мене захистив Дім.

Тепер між нами не було ні скла, ні стін, ні захисту.

— Ні… — видихнула я, і це слово більше скидалося на спазм.

Стефа поруч здригнулась. Остап завмер, наче забув як це дихати. Назар навпаки різко втягнув повітря, наче його штовхнули в груди.

— Це… — видав Назар зовсім недоречне у цій напруженій тиші.

Порожній нахилив голову. Повільно. З цікавістю. Наче перевіряв, чи ми справжні.

Його погляд — білий, порожній, голодний — ковзнув по нас і зупинився на мені.

Не на дітях.

На мені.

За нашими спинами Дім знову здригнувся.

Я стиснула кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні.

Машина була за десять кроків. Десять клятих кроків.

Але Порожній ближче.

— Він… — Стефа вчепилася в мій бік, пальці тремтіли. — Він нас бачить?

Я накрила її долоню своєю, притисла.

— Мовчи, — сказала я тихо, майже беззвучно. — Діти, всі станьте за моєю спиною. Зараз.

— Але… — почав Остап.

— За спину. Швидко.

Вони послухались. Я відчула, як їхні тіла притискаються до мене: теплі, живі, довірливі. І разом із цим прийшло чітке, тверезе усвідомлення: у мене немає жодної зброї. Жодного плану. Жодного запасного ходу.