26.3

Підвал був вузький. Низький. Зовсім не той, яким Марта проводила мені екскурсію. Схоже це місце давно не використовували, забули про нього, занедбали, навіть не з’їли припасів, що колись тут склали.

Стеля нависала так близько, що хотілося пригнути голову, хоча я й так скрючилась. Повітря тут було вологе, холодніше, ніж нагорі, з присмаком землі й старого заліза.

Дім мовчав.

Не гудів. Не підказував. Наче ми опинилися в його сліпій зоні.

— Ліно… — тихо покликав Назар.

Я обернулась на звук його голосу. Він стояв біля драбини, тримаючи Стефу за руку. Вона тремтіла, дрібно, як струна, що ще звучить після удару.

— Я тут, — сказала я швидко. — Я поруч.

Я присіла перед ними, щоб бути на рівні очей. Босі ноги прекрасно відчували холодний бетон, так гостро, аж зуби ломило.

— Слухайте мене уважно, — прошепотіла. — Маємо бути тихими. Добре?

Хлопці кивнули.

Стефа зачаровано дивилась угору, туди, де був люк.

— Марта… — прошепотіла вона.

Я стиснула губи, щоб не відповісти занадто швидко.

— Вона знає, що робить, — сказала я спокійно. — І вона сильна. Дуже.

Це була правда. Навіть якщо мені хотілося вчепитися в неї руками й витягти сюди.

Десь угорі щось глухо гупнуло.

Підвал відгукнувся ледь чутною вібрацією. Пил посипався зі стелі, дрібний, сухий, осів нам на плечі.

— Це… — Назар ковтнув. — Це вони? Монстри?

— Ні, — відповіла я, сама не знаючи, звідки взялась ця впевненість. — Це Дім.

Я приклала долоню до стіни. Холодна. Волога. Але жива. Відчувалося, щось у ній було напружене, натягнуте, як сухожилля.

— Він тримається, — додала я тихіше. — Поки що.

— А довго? — спитав Остап.

Я подивилась на нього.

— Не знаю, — чесно відповіла я. — Але ми не будемо чекати, поки перестане.

Ще один удар угорі. Уже ближчий. Ніби щось велике впало на плитку.

Стефа різко вчепилася в мою футболку.

— Мені холодно, — прошепотіла вона.

Її голос був такий тонкий, що я спершу подумала, ніби це мені здалося. І її трусило так, ніби одяг взагалі не мав значення, хоча діти встигли зібратися до школи.

Я присіла перед нею навпочіпки.

— Це не від холоду, — тихо сказала я, більше собі, ніж їй. — Це від страху.

Стефа ковтнула повітря.

— Я знаю, — прошепотіла вона. — Але все одно холодно.

Я обхопила її долоні своїми. Вони були тепліші за мої.

— Дивись на мене, — сказала я спокійно. — Не на темряву. На мене.

Вона слухняно підняла погляд.

— Дихай, як я, — повільно. — Раз… два…

Дівчинка повторила. Збилась. Повторила ще раз.

Назар зняв з плечей рюкзак, швидко розстібнув блискавку, не питаючи.

— У мене є куртка, — сказав він і простягнув її Стефі. — Вона тепла. З флісом.

— Назаре… — почала я.

— Все нормально, — швидко сказав він. — Мені не холодно.

Це була напівправда. Але зараз я її прийняла.

Остап допоміг Стефі надіти куртку брата, акуратно, мовчки, так, ніби робив це вже не вперше.

— Дякую, — прошепотіла Стефа.

— Тримайся ближче, — сказав Остап. — Не відходь.

Вона кивнула і вчепилась у його рукав.

Я підвелася. Босі ступні знову обпекло холодом, але тепер це було добре — тримало в реальності.

— Слухайте мене, — сказала я тихо. — Якщо я скажу «біжимо» — біжимо. Якщо скажу «стоїмо» — стоїмо. Без питань. Домовились?

— Домовились, — відповів Остап.

Назар кивнув, стискаючи ремінь рюкзака.

Стефа просто міцніше притислась до братів.

Десь угорі глухо вдарило. Підвал здригнувся, зі стелі знову посипався пил.

Стефа тихо схлипнула і вчепилась у Остапа ще міцніше.

— Марта… — прошепотів Назар, не піднімаючи голови. — Вона ж…

Він не договорив. І ніхто не підхопив фразу.

Ми стояли в тиші, яка тиснула сильніше за гуркіт. У цій тиші було надто багато думок і жодної надії. Я відчула, як усередині мене повільно, болісно розгортається страх. Що як нам не вдасться вибратися?

— Вона сильна, — сказала я тихо, радше для себе, ніж для дітей. — Вона…

— Вона не прийде? — спитала Стефа так просто, що мені на мить забракло повітря. — Збрехала?

Я відкрила рот, але не встигла нічого сказати.