РОЗДІЛ 26

Хвилини тяглися, мов розтоплений цукор: повільно, липко, без жодного натяку на кінець.

Сигналізація захлинулась на високій ноті і замовкла.

Я втратила відчуття часу. Залишилось лише нестерпне очікування. Таке, від якого свербить під шкірою і хочеться або бігти, або кричати, але не можна ні того, ні іншого.

Дім гудів дедалі нижче. Не як механізм, як живий організм, що напружує м’язи, тримаючи удар, але вже відчуває втому. Десь у стінах щось перекочувалось, зсувалось, ніби він перерозподіляв сили, готувався до чогось ще гіршого.

Я повільно підвела голову.

Вікно. Те саме. Спокійне, буденне, з ранковим світлом і знайомим двором, де ще вчора було просто… життя. Тепер воно здавалося декорацією. Картинкою, наклеєною поверх шпалер.

— Він нас не випустить, так? — тихо спитала я, не відводячи погляду.

Марта не відповіла одразу.

Вона стояла, трохи нахилившись уперед, долоня лежала на стільниці, ніби видра відчувала вібрацію дому шкірою. Її вуха ледь сіпнулися: нервово, непритаманно людині, але дуже притаманно видрі, яка слухає не звуки, а середовище, атмосферу.

— Я ніколи не бачила, — нарешті сказала вона, — щоб Дім атакували зсередини.

В її голосі не було паніки. Лише факт. Голий, неприємний, як діагноз.

— Але схоже, — продовжила вона, — він заблокував нам виходи.

Марта повільно обвела поглядом кухню: двері, вікна, стелю.

— Принаймні на цьому поверсі. Так точно.

— Тобто… — я ковтнула, — він зрадив нас.

— Ні, — коротко відповіла вона. — Він нас ховає.

Назар мовчки дивився на двері.

Остап повільно видихнув.

— Але довго так не буде, — додала Марта вже тихіше. — Він не розрахований тримати це всередині. Не сам. Не без…

Вона замовкла.

Але і без слів було зрозуміло: нам потрібен Альфа.

Тільки-от, чи дочекаємось ми допомоги?

Я притисла Стефу ще сильніше. Її тремтіння передавалося мені, бігло вздовж хребта, осідало в грудях важкою, гострою грудкою. Діти мовчали. Навіть Назар.

Ніяких теорій. Нічого.

Істота за склом не поспішала брати кухню штурмом. Не дряпала скло. Не билась у двері.

Вона чекала.

Чого?

Я не знала, але кожною клітиною відчувала: це очікування було свідомим, і не обіцяло нам нічого доброго.

Простір за спиною не Береста пульсував, ніби задихався. Реальність там була тоншою, розтягнутою.

— Воно нас бачить, — тихо сказав Остап.

— Бачить, — підтвердила Марта. — І слухає.

Наче у відповідь, Дім затуманив скло. Повільно, шар за шаром, ніби намагався стерти його силует з нашого поля зору. Це не заспокоїло. Навпаки, в горлі мені защеміло так, що захотілося закричати.

Не від страху. Від безсилля.

Я не розуміла правил гри, а хтось інший, схоже, знав їх надто добре.

— Ліно, — сказала Марта, не дивлячись на мене. — Що б не сталося далі, слухай мене. І роби все, що я скажу.

— А якщо… — я не договорила.

— Особливо якщо захочеться зробити інакше, — різко відрізала вона. — Це не жарти.

Десь у глибині будинку пролунав різкий клац. Потім ще один. Наче замикався складний замок. Або кілька. Дім наче стискався довкола нас, робив простір меншим, щільнішим.

Я раптом усвідомила одну просту річ, страшнішу за будь-яку істоту за склом.

Це не випадковість. Це щось, що прийшло цілеспрямовано.

І прийшло саме сюди.

Не Берест раптом затих. І це напружувало тільки сильніше.

Я ковтнула повітря. Воно дряпнуло горло, як холодний метал.

— Марто… — сказала я тихо. — Ти ж знаєш, що це?

Видра не відповіла одразу. Її погляд був прикутий до дверей. До темної плями за склом, яка не ворушилась, ніби справді слухала нашу розмову.

— Ні, — нарешті сказала вона. Коротко. Чесно.

Мені стало ще холодніше.

— Але ти маєш здогадки, — наполягла я.

Марта повільно зітхнула. Так зітхають ті, хто точно знає відповідь, але дуже не хоче її вимовляти.

— Породження Порожнечі.

Слова зависли в повітрі, важкі, як каміння.

— Порожнечі? — перепитала я. — Що ще за Порожнеча?

— Світ між світами, — серйозно сказав Остап. — Звідти до нас прориваються Інші.

Я повільно перевела на нього погляд.

— Ти… серйозно?

Він знизав плечима.

— Тато казав, що це не зовсім світ.