25.3

— У кухню, — скомандувала Марта.

Вона не кричала. І саме тому всі одразу послухались.

Я розвернулась, не думаючи. Стефа на руках була легкою — надто легкою, як для дівчинки, але коли справді страшно, вага перестає мати значення. Остап штовхнув Назара перед собою, і той навіть не огризнувся. Це вже було по-справжньому погано.

Підлога під ногами змінилась. Вона стала трохи шорсткішою, неслизькою, ніби Дім спеціально змінив текстуру, щоб ми не впали.

Світло в коридорі здригнулось і потекло слідом, лампи спалахували по черзі, ведучи нас, як бігові вогні на злітній смузі.

Позаду нас щось ковзнуло. Я відчула це хребтом. Повітря за нашими спинами стало вологим і холодним, наче там дихали.

— Не озирайся, — прошепотіла Марта мені в спину. — Не зараз.

Я й не збиралась.

Кухня була за два повороти. Два повороти, які раптом розтягнулись, як у поганому сні, де ти біжиш, а коридор не закінчується.

Світло знову блимнуло.

— Бігом! — гаркнула Марта, вже не стримуючись.

Ми рвонули.

Я — зі Стефою на руках. Вона вчепилась у мене всім тілом, ніби намагалась врости в ребра. Не плакала. Дихала коротко, дрібно, як звірятко.

Остап біг попереду, раз по раз озираючись. Назар перечепився через власні шнурки — я почула його різкий вдих, і в ту ж мить Дім втрутився.

Стілець, що стояв біля стіни, зсунувся на кілька сантиметрів. Його спинка м’яко, але наполегливо підштовхнула хлопця вперед, не даючи впасти.

— Не зупиняйся! — крикнула я.

Лампи спалахнули яскравіше. Білим, різким світлом, майже болючим, ніби Дім намагався засліпити те, що повзло слідом.

Повітря у відповідь завібрувало.

Мені заклало вуха, як при різкому зануренні у воду. Світ трохи поплив. Стефа тихо скиглила, притискаючись до мене, але сліз не було. Вона трималась.

— Марто… — видихнула я.

— Я тут, — відповіла вона. — Йди.

За нашими спинами щось вдарило в стіну.

Не сильно. Навпаки, ліниво. Не поспішаючи. Наче перевіряло з чого зроблена перешкода.

Стіна не тріснула. Вона відповіла. Глухим, низьким ударом зсередини, ніби Дім вдарив у відповідь плечем. Полиця з годиником та дрібничками затремтіла, кілька статуеток дзенькнули, але жодна не впала.

— Хороший, — прошепотіла я, не стримавшись. — Молодець.

Кухня була вже поруч.

І запах накрив нас хвилею: теплий хліб, кава, щось солодке. Абсурдно. Домашньо. Наче світ вирішив прикинутись, що це звичайний ранок, і зараз видра просто скаже: «Снідати будемо?»

— Ліно! — різко сказала Марта. — Коли забіжимо, повертай наліво. До столу. Не до вікон.

Не котяро — Ліна. Прозвучало занадто серйозно, і дуже закортіло, щоб видра повернула мені прізвисько.

— Чому?

Видра не відповіла.

Ми влетіли в кухню.

Двері за нами не зачинились, вони голосно грюкнули, важко, з таким звуком, наче Дім гепнув кулаком по одвірку.

Я різко загальмувала, розвернулась, притискаючи Стефу до грудей. Остап та Назар зупинились поруч, жадібно ковтаючи повітря.

Марта кинулась до комоду, і не встигла навіть штовхнути його, як меблі самі зсунулись, стаючи барикадою. Стіл поїхав слідом, скрегочучи ніжками. Шафа важко пересунулась, утворюючи кут.

Кухня перебудовувалась. Швидко та рішуче.

— Ти б краще всіляку погань всередину не пускав, як зараз підлещуєшся, старий дурню!

Дім навіть не відповів. В коридорі щось гупало, двиготіло. Світло блимало, наче напруги було забагато.

Кухня дрижала. Не від ударів, від напруги. Стіни ніби стискались, підлога ледь помітно пульсувала під ногами, наче Дім дихав часто й поверхнево.

Я поставила Стефу на ноги.

— Стій тут, — швидко сказала я. — Біля братів. Не рухайся.

Вона кивнула.

Я озирнулась. Вікно. Велике, кухонне, з видом на двір. Світло ззовні було нормальне. Звичайний ранок. Ніяких монстрів.

Вихід.

Я схопилась за підвіконня, і світ вибухнув болем.

М’язи зрадили одночасно. Повітря вибило з грудей. Перед очима спалахнуло білим, а потім  чорним. Мене відкинуло назад, так, що я гепнулась на підлогу спиною, вдарившись потилицею об плитку та добре приклавшись куприком.

Світ повернувся уривками: дзенькіт посуду, крик Стефи, різкий запах озону.

Я закашлялась, намагаючись вдихнути.

— Я сказала тобі не лізти до вікна! — гаркнула Марта.

Вона була вже поруч. Наді мною. Очі блищали злістю, страхом і ще чимось дуже дивним. Співчуттям?

— Ти могла б і сказати, що вони під струмом! — прохрипіла я, перевертаючись на бік.