25.2

Я зробила вигляд, що нічого не відбувається.

Це, як з’ясувалось, мій головний талант у кризових ситуаціях — коли мозок кричить «тікай», я вмикаю режим «вдаємо, що нічого страшного не відбувається».

— Ну що ж, — сказала я занадто буденно. Настільки фальшиво, що самій захотілось скривитись. — Раз тато вже вдома, значить, паніка офіційно скасовується. Діти, марш до машини. Ми й так уже запізнюємось, а я не хочу пояснювати в школі, чому ви прибули з історією про апокаліпсис у коридорі.

Мій голос звучав занадто рівно. Як у диктора новин, який щойно побачив кінець світу, але ще тримає професійну марку.

Назар збентежено кліпнув.

— Але ж…

— Але нічого, — перебила його я, легко, майже весело. Смішок вирвався нервово, як гикавка. — Куртки, рюкзаки, шнурки, діти. Стефо, не крутись, ти поки що не балерина.

Я говорила швидко. Забагато. Сипала словами, як піском на слизьку доріжку. Не дивилась на Береста. Свідомо. Боялась, що як подивлюсь і знайду підтвердження своїм сумнівам — станеться щось жахливе. А мені потрібно було одне.

Вивести дітей у безпеку.

Бо, схоже, Дім таким місцем перестав бути.

Марта зрозуміла мене миттєво. Без поглядів, без сигналів. На рівні старих інстинктів і досвіду, який не поясниш словами.

Вона кивнула дітям, різко, коротко, так, як кивають у ситуаціях, де взагалі немає часу ні на які пояснення.

— Чули няню? Тоді бігом, — сказала вона. — На вихід. Зараз.

— Але тато… — почав було Назар.

— Тато нікуди не дінеться, — відрізала Марта. — А от в школі не люблять запізнень. Вам треба вчитись, діти, гризти граніт науки, тож…

— Ніхто вже його не гризе, — закотив очі Назар. —  Це ж архаїка. У мене є теорія…

Схоже, цей геній і шибеник в одному флаконі був єдиним, хто ще не вловив: щось пішло не так.

— Розкажеш її нам по дорозі в школу, Назарчику.

Марта навіть не глянула на Береста. Взагалі. Наче його тут не було. Наче він — меблі. Дивні, не на своєму місці, і не варті уваги.

Це діяло… заспокійливо. І лякало ще більше.

Я поклала руку Стефі на спину, спрямовуючи її вперед. Остап сам пішов поруч, зібраний, надто серйозний для свого віку. Назар бурчав, але слухався.

Ми рушили до вхідних дверей.

Я відчула це ще до того, як торкнулась ручки.

Дім був… іншим.

Не ворожим. Не злим. Напруженим. І — так — зляканим.

Як м’яз, що скорочується раніше, ніж мозок встигає усвідомити небезпеку та подати сигнал.

Я стиснула ручку.

Потягнула.

Нічого не відбулось.

— Дивно, — сказала я вголос, щоб просто почути власний голос.  Зазвичай, це заспокоювало, але… Не сьогодні.  — Вони…

Смикнула ще раз. Сильніше.

Двері не піддались.

— Марто, — прошепотіла я. — Вони зачинені.

— Спробуй ще раз, — відповіла вона так само тихо.

Я смикала ручку нервово, різко, майже істерично. Метал холодив долоню. У грудях щось стиснулось так, що стало важко дихати.

— Ти їх замикала? — спитала я, вже знаючи відповідь.

— Ні.

Я повільно відпустила ручку.

Дім клацнув. Попереджувально. Як пес, що гарчить, але ще не кусає.

— Діти, — сказала Марта спокійно, але в її голосі з’явився метал. — Назад. Повільно. Йдемо в кухню.

— Чому? — прошепотіла Стефа.

— Бо я так сказала, — відповіла Марта. — А я завжди права. І ви ніколи зі мною не сперечаєтесь.

Це була майже правда.

Ми розвернулись.

І саме в цей момент Берест засміявся.

Тихо. Коротко. Невпопад.

— Цікаво, — сказав він.

Мені потилицю лизнуло холодом.

— Щ-що? — брякнула я, втягнувши голову в плечі.

Каракал гарчала всередині, заглушаючи шум крові в моїй голові.

— Страж вирішив погратися?

Я різко обернулась.

— Не називайте його так, — вирвалось у мене. — Ви…

Я замовкла.

Бо він дивився не на мене.

Він дивився на двері. Як на щось, що треба прибрати, знищити, змести з лиця землі.

— Северине, — сказала Марта рівно. — Не підходь.

Він повільно перевів на неї погляд.

— Прямі люди завжди кумедні, — сказав він. — Вони вірять, що слова щось важать.

— Я не людина, — нахмурилась видра.

— І тому це цікавіше.