РОЗДІЛ 25

— Це тато, — впевнено заявив Назар. — Сто відсотків. Він завжди так дверима грюкає.

Він сказав це з тією самою безапеляційністю, з якою зазвичай заявляють, що сонце сходить зі сходу, а цукор — солодкий.

— Тато ніколи не грюкає дверима, — так само впевнено відповіла Марта. — Він їх закриває.

— Ой, ну чого ти чіпляєшся?!

Вона глянула на Назара.

— Різницю відчуєш, коли виростеш і почнеш платити за ремонт.

— Але я чув! — не здавався Назар. — Гучно. І… якось сердито.

— Ми всі чули, — підтвердив Остап, серйозно киваючи, наче давав свідчення в суді.

Марта повільно повернулась до нього. Так роблять, коли хочуть, щоб їх почули з першого разу.

— Я була тут, — сказала вона. — І я не чула.

— Може, ти просто… — Назар запнувся, шукаючи безпечне слово, — …відволіклась? На каструлі?

— Назаре, — лагідно сказала Марта. І це було значно ефективніше за крик. — Якщо я кажу, що не чула, значить, або двері не грюкали, або грюкали не двері.

У мене в животі щось ледь помітно сіпнулось.

Остап насупився.

— Як це — не двері? — перепитав він. — А що ще може так грюкнути?

— То тато вдома чи ні? — не витримав Назар.

— Якщо тато вже вдома, — обережно припустив Остап, — він міг пройти повз кухню.

— Він ніколи не проходить повз кухню, — відрізала Марта. — Особливо зранку.

— Все буває вперше! — Назар уперто схрестив руки на грудях.

— Я була на кухні, Назаре, — спокійно сказала Марта. — Його там не було. Крапка.

Суперечка зависла в повітрі. Діти дивились одне на одного, на Марту, на мене. Наче чекали, хто скаже фінальну репліку.

— А чого ми так запекло сперечаємося? — втрутилась я. — Зараз піду подивлюсь. Якщо це тато — спитаємо чим його так образили двері. Якщо ні, будемо мати нову містифікацію для сімейного архіву.

Я вже зробила крок, коли Стефа, яка досі мовчала — а це було дуже не в її стилі, — раптом вийшла вперед. Так, як виходять маленькі люди, які раптом вирішили взяти відповідальність, бо дорослі надто довго вагаються.

— Тату? — голосно гукнула вона. — Ти вже прийшов?

Її голос полетів коридором і… не зник.

Відлуння трималось надто довго. Наче дім не поспішав його відпускати. Мені це не сподобалось. Дуже.

— Стефо… — почала Марта, але не встигла.

Зі сторони зали повільно ворухнулась тінь.

Не різко. А так, наче вона там була весь час, причаїлась, і просто чекала, коли ж нарешті її помітять.

Повітря стало густішим. Холоднішим. Як перед грозою, коли ще світло, але вже хочеться зачинити вікна.

— Тато тут, — з полегшенням прошепотів Назар.

Я відкрила рот, щоб сказати щось заспокійливе. Щось дурне й звичне. Про те, що ми всі просто накрутили себе з цими дверима і тепер точно спізнимось.

І саме в цей момент у коридор вийшов Берест.

Високий.

У знайомій куртці.

Рухи були повільні, зібрані, трохи надто обережні, ніби кінцівки затерпли від того, що довго не змінювали позу.

Альфа усміхнувся.

Усмішка була правильною. Занадто правильною. Широкою, вивіреною.

— Доброго ранку, — сказав він рівно. — Ви так голосно кричали, що я почув аж із зали.

Марта не зрушила з місця.

— Ти давно прийшов?

— Як завжди.

— Дивно, — спокійно відповіла вона. — Бо я тебе не бачила. І не чула, як ти заходив.

— Мабуть, ти була зайнята, — сказав Берест.

І знову усміхнувся.

Стефа радісно зірвалась з місця.

— Тату!

Вона зробила крок, і я навіть не встигла подумати, як моя рука вже лежала в неї на плечі.

— Зачекай, — сказала я надто швидко. Надто різко.

Усі подивились на мене.

Берест  теж.

Його погляд ковзнув по мені, ніби оцінюючи предмет: босі ноги, розтріпане волосся, заспане обличчя.

— Нова няня, — сказав він.

Не назвав мене на ім’я. Не привітався. Не запитав, як минула ніч, і чи нічого не сталось. Не здивувався, чому це ми ще досі не в дорозі до школи.

Усередині мене каракал стала дибки. Зазвичай вона муркоче при вигляді Альфи. Тут — шипіла. І навіть не вимагала лизнути.

— Так, — відповіла я. — А ви… якось дуже рано сьогодні.

Минулого ранку вони снідали разом, і сьогодні діти явно були засмучені, що тато затримався, тож…

— Я завжди приходжу вчасно.