24.4

Левицький знову глянув на Бурого. На спокійне, майже беззахисне обличчя, яке зараз зовсім не нагадувало бойового перевертня з патруля.

— Добре, — видихнув. — Будемо вважати, що сьогодні твій вибір був правильним, хлопче.

— «Сьогодні»? — скептично хмикнув Кравець, не підводячи очей від показників.

— Саме так. Сьогодні, — підтвердив Левицький. — Бо якщо монстри навчилися торкатися простору зсередини куполу…

— …нам усім буде дуже невесело, — закінчив Берест.

Він сперся стегном об край ліжка, схрестив руки на грудях. Дивився не на Бурого — на датчики над ним. На цифри, що жили своїм життям: стрибали, вирівнювались, знову дихали рівно. І ніяк не міг позбутися думки, що ще кілька годин тому ця ж ніч була просто патрулем. Лісом. Тишею. Контролем. Звичкою.

А тепер — лікарня. Кепські перспективи. Світло. Різкий запах антисептику, що свербів у носі.

— Я все одно не розумію, — нарешті сказав Кравець, потерши перенісся. — У нас же не саморобний захист. Купол, межа, стабілізатори. Все перевірено роками. Це не моя територія, але навіть я знаю, що таке не ламається просто так.

— «Просто так» — улюблений вираз усіх, хто ще не бачив, як ламається світ, — криво всміхнувся Левицький.

Він знову нахилився до Бурого, машинально поправив датчик, ніби торкаючись не пацієнта, а доказу власної теорії.

— Проблема в тому, що всі чомусь думають: захист — це або магія, або наука. Ніби одне зобов’язане заперечувати інше.

— А це не так? — сухо кинув Кравець.

— Це як сперечатися, — відповів Левицький, — чи вогонь — це хімічна реакція, чи стихія. Для шамана буде одне. Для фізика — інше. А руку обпечеш у будь-якому випадку.

Він випрямився, подивився на обох.

— Наш захист — не тільки руни. І не тільки формули. Це система. З багатьох складових: живих, гібридних, технічних.

Кравець важко зітхнув і підтягнув до себе стілець. Сів, як людина, що вже змирилась: швидко це не закінчиться.

— Добре, Ігорю, — буркнув він. — Давай тільки без поезії. Скажи нормально. Я не тупак і не студент-першокурсник.

— Домовились, — кивнув Левицький. — Тоді так. Периметр — це не стіна. І не щит у прямому розумінні цього слова. Це алгоритм.

— Алгоритм чого?

— Реальності, — спокійно відповів Ігор. — Стабільної реальності. Такої, якою вона була до проривів.

— До того, як мій батько все зіпсував, ти хотів сказати.

Пауза вийшла коротка, але важка. Левицький зітхнув, але загострювати увагу на словах Северина не став, проігнорував, зосередившись на допитливості лікаря, наче нарешті знайшов піддатливі вуха. Хоча їх браку у нього ніколи не було.

— Ми не «ставимо бар’єр», як це виглядає ззовні, — продовжив він. — Ми навчилися нагадувати простору, яким він має залишатися. Які правила тут діють. Яка фізика й магія вважаються нормою.

— Тобто ви… вмовляєте світ залишатися нормальним? — скептично примружився Кравець.

Левицький похитав головою.

— Ні. Ми радше робимо вигляд, що з ним нічого не сталося.

— Поясни.

— Порожнеча — це місце без правил, не класичне зло, не ворог, а дірка в коді. — Левицький гимикнув. —  Просто дірка в реальності. Там усе нестабільне. Там немає правил. Нема власного життя, якщо наші теорії вірні, бо ми й досі не вивчили те місце.

— Місток, — додав Кравець, задумливо. — Між нашим світом і іншими.

— Звідки лізе всяка хрінь, — резюмував Берест.

— Саме так, — кивнув Левицький. — І зазвичай цей місток за межами периметра, на нейтральних землях, де його нічого не приваблює.

Він замовк, глянув на Бурого.

— А сьогодні хтось перевірив, чи може цей міст з’явитися тут. Усередині.
У мене таке відчуття, що хотіли не проламати купол. А змусити простір самостійно відкрити доступ.

— Змусити? — Кравець насупився. — Як саме? Ми ж не працюємо з символами як із вірою. Тут усе: розрахунки, протоколи та магія.

— Наш захист — це алгоритм, який накладає на цю ділянку знайомий шаблон.

— Фальшиву стабільність, — буркнув Берест.

— Саме так, — кивнув Левицький. — Світ не лікується. Але він плутається.
Він поводиться так, ніби тут усе ще працює, як раніше.

— А руни? — спитав Кравець. — Крейда?

— Це підсилювачі, — відповів Ігор. — Мітки, що тримають форму. Щоб алгоритм не розпався за секунду. Спосіб говорити з реальністю так, щоб вона нас розуміла. Формули, то для розуму. Руни — для структури світу. Одне без іншого працює погано.

Він провів рукою в повітрі, ніби креслив невидиму схему.

— Лінії з крейди, вузли, контури — це не «магічні прикраси». Це стабілізатори. Вони фіксують стан простору. Задають йому опорні точки. Як… — він пошукав порівняння, — як маяки для кораблів у тумані. Світ бачить їх і тримається правильного курсу.