24.3

Бурого занурили в сон тихо, майже делікатно.

Медсестра щось сказала йому пошепки, і поки перевертень посміхався як дурень — голка ковзнула під шкіру. Монітор рівно пискнув, і напруга в тілі Бурого почала сходити нанівець, ніби хтось обережно знімав із нього броню, шар за шаром. Плечі опустилися. Щелепа розтислась.

Останнім, що він встиг пробурмотіти, було:

— Якщо я прокинусь без хвоста… я вас усіх засуджу…

І замовк.

Сон був глибокий, медикаментозний, правильний. Такий, у якому не бачать снів, не страждають, не захлинаються панікою та найгіршими варіантами майбутнього.

Медсестра вийшла.

Кравець накрив його ковдрою — машинально, як робив це сотні разів, — і лише тоді дозволив собі повільно видихнути.

— Він нас не чує, — сказав лікар. — І не почує.

— Скільки Бурий проспить?

— До п’яти годин, якщо я не подовжу дію препаратів.

Северин кивнув. Його погляд на секунду затримався на обличчі друга: спокійному, майже мирному. Надто мирному для цієї пекельної ночі.

Двері палати відчинилися без стуку.

Ігор Левицький увійшов так, ніби лікарня була продовженням його лабораторії, а ніч — робочим часом, а не чимось, що люди зазвичай проводять у ліжку. Волосся скуйовджене, пальто недбало накинуте, під очима залягли сліди безсоння, яке давно стало звичкою.

— Я їхав швидше, ніж дозволено, — сказав він замість привітання. — Якщо хтось спитає — я тут ні при чому.

— Ніхто не спитає, — відповів Берест.

Левицький вже стояв біля ліжка. Його погляд миттєво перебіг по ногах Бурого, по датчиках, по показниках. Рухи стали точними, зібраними, ніби в ньому клацнув перемикач.

— А тепер я хочу знати, чого це я зірвався серед ночі в лікарню.

— Бо я попросив, — відповів Альфа.

— Ну це ясно. А зараз, я хочу почути, що з вами двома сталось під час патруля.

— Лайно, — процідив крізь зуби Берест. — Саме це з нами і сталось. Ми в нього вляпались по вуха.

Левицький не дивився на альфу. Дивився на показники. На тонку лінію пульсу, що рівно ковзала екраном, на цифри, які для нього були особливою мовою: швидкою, жорсткою, без емоцій.

— Говори, хлопче, — кинув він, не відводячи погляду. — З самого початку. Без прикрас.

Северин стояв, спершися плечем об стіну, недбало і водночас напружено.

— Східний сектор, — почав він. — У нас був рутинний обхід. Фон стояв рівний. Купол тримався. Ніч сприймалась як чиста від проривів.

— «Тримався», — повторив Левицький. — Уже цікаво.

— Все було нормально. До моменту, — продовжив Берест, — поки земля під ним не перестала бути землею.

Він кивнув на Бурого.

— Це був не провал. Не розлом у класичному сенсі. Ніби… — він на мить замовк, підбираючи слова, — ніби простір кліпнув. На пів секунди. Пішов брижами.

Левицький нарешті повернув голову.

— Кліпнув?

— Так, — підтвердив Альфа.

— Я б назвав це локальним збоєм структури. Без формування порталу,  — сказав Кравець.

— І без попередження, — додав Северин. — Ні запаху. Ні тиску. Ні сигналу. Нічого. Моя сила не зчитала це наперед, тільки коли вже все сталось, я відчув… за долю секунди… Але запізнився, Бурого вже засмоктувало всередину.

Левицький тихо вилаявся. Без емоцій. Як учений, який щойно зрозумів, що його формула більше не працює.

— Контакт був короткий? — спитав він.

— Так.

 — Але достатній, щоб спалити тканину.

Левицький підійшов ближче. Провів пальцями над шкірою Бурого, не торкаючись, ніби боявся розбудити щось, що спить.

Ігор повільно перевів погляд з Бурого на Береста.

— Ти також був у зоні контакту, — сказав він рівно. — Як і він. Але у тебе — нуль ушкоджень. Навіть мікроопіків. Це… неможливо.

Северин знизав плечима.

— Я не падав, — сказав спокійно. — Я тримався.

— Не жартуй зі мною, — сухо відповів Левицький.

— Це не жарт. Коли воно мене торкнулося… — Альфа на мить заплющив очі. — Поле стало жорстким. Я не пустив Порожнечу всередину. Вона ковзнула по поверхні й відштовхнулась.

Левицький повільно видихнув.

— Інстинктивна стабілізація, — пробурмотів він. — Альфійський контур. Ти навіть не усвідомив, що зробив.

— Ну чому ж? Усвідомив. Я не дав цьому лайну мене зачепити, як і завжди.

Левицький завмер.

— Це не інстинкт, — повільно мовив він. — Інстинкти запізнюються. А тут… випередження. На долі секунди.

Він зробив крок назад, дивлячись уже не на монітор, а на самого Альфу.