24.2

— Без гарантій, — повторив Кравець, уже тихіше. — Але не без шансів.

Він сказав це майже буденно, так, ніби мова йшла про погоду, а не про життя перевертня. Але саме ця буденність різала сильніше за паніку.

Медсестра кивнула і щось швидко відмітила в планшеті. Її пальці рухались упевнено, звично, без жодної зайвої метушні. Апаратура тихо клацнула, один із моніторів мигнув і на мить збився з ритму, наче серце Бурого на секунду пішло не туди, куди мало б.

Кравець навіть не повернув голови, лише простягнув руку і підкрутив налаштування. Ритм повернувся. Наче нічого й не було.

— Те, що з вами сталось, Альфа. Точно не буденність, — сказав він, ніби продовжуючи думку, що давно крутилась у повітрі.

Северин повільно випрямився ще більше. Якщо це взагалі було можливо. Його постава стала жорсткішою, плечі — кам’яними, ніби він стояв не в лікарні, а знову опинився на межі периметра.

— Ніхто не падає в розломи, — сказав він. Не як питання. Як констатацію. — Не тут. Не всередині периметра.

— Простір завжди тримається, — додав Бурий.

— Його тримаємо ми.

— Саме так, — кивнув Кравець. — За останні роки — жодного подібного випадку. Навіть мікророзсувів. А тут… — він знову глянув на ноги постраждалого. — Тут виглядає так, ніби сам простір на мить забув, що має бути стабільним.

— Чудово, — буркнув Бурий, не відкриваючи очей. — Значить, я настільки харизматичний, що навіть реальність вирішила зі мною познайомитись ближче.

— Не час для жартів, — тихо сказав Северин.

Цього разу — різкіше. Як ляпас без замаху.

Бурий замовк, наче прикусив язика. На кілька секунд. Довше, ніж це бувало зазвичай. Залишився один на один з поганими думками і сценаріями.

— Сєва… — нарешті сказав він, і в голосі вперше за всю ніч не було ані крихти жарту. — А якщо… якщо зі мною станеться те саме? Ну… Те…

Він не договорив. І не мусив. Северин знав, що той має на увазі.

Зараження.

Так вони це називали між собою, сухо, без прикрас. Спершу — нічого. Потім дрібні збої: різкі спалахи агресії, провали пам’яті, тремор у кінцівках. Воїн починав помилятися там, де раніше не помилявся ніколи.

А далі — зміни.

Форма трималася найдовше. Свідомість  найменше.

Периметр існував не лише для того, щоб стримувати зовнішніх. Він був фільтром. Лінією, за яку не випускали тих, хто вже ніс загрозу зсередини. Саме тому патрулювали не поодинці. Саме тому ніколи не випускали напарника з поля зору. Саме тому після кожного підозрілого контакту воїнів ізолювали, спостерігали, чекали.

І не тому, що вірили в порятунок.

А тому, що мусили бути певні.

Жоден заражений не вижив.

Не тому, що їм не намагалися допомогти. А тому, що Порожнеча не відпускала. Вона не вбивала одразу,  вона змінювала. Повільно, невідворотно, знищуючи все, що робило істоту собою. Залишалася сила. Лють. Інстинкт. Монстр.

Тоді вибору не було.

Северин пам’ятав ці моменти надто добре. Коли ти дивишся в очі тому, з ким ще вчора стояв у патрулі. Коли впізнаєш риси, але не погляд. Коли наказ уже відданий, а палець все одно важкий, ніби налитий свинцем.

Це не називали вбивством.

Це називали обов’язком.

І саме тому зараз у грудях стискало так, ніби хтось узяв його серце в кулак.

Бо Бурий був не просто своїм, він був сім’єю.

— Не починай.

Бурий ковтнув повітря. Груди піднялись і опустились надто швидко.

— Якщо я почну мінятись. Як ті…

Медсестра застигла з уколом у руці. Її плечі ледь напружились. Навіть Кравець на мить перестав рухатись.

— Ні, — сказав лікар твердо. — Поглянь на мене.

Бурий неохоче розплющив очі, в них не залишилось і тіні від веселощів.

— Послухай мене уважно.

— Та я сама уважність, доку.

— Заражають не розломи. І не сама Порожнеча.

Він підійшов ближче, став так, щоб Бурий тримав у фокусі саме його обличчя.

— Заражають істоти. Монстри. Або ті, що вже пройшли трансформацію. Вони залишають слід — структуру, паразитичний відбиток. У тебе цього немає.

— А це тоді що? — хрипко спитав Бурий, ледве порухавши ногою.

— Реакція, — відповів Кравець. — Контактна.

— Зашибісь контакт!

— Ти торкнувся того, що не мало тут бути. Простір дав збій: короткий, агресивний. Але він не зайшов у тебе. Не встиг.

— А якщо встиг? — І тепер в очах Бурого — воїна з великих бойовим досвідом — прозирав страх, якого він сміливо не став приховувати.

— Не встиг, — рівно сказав Альфа.

— Звідки тобі знати?