РОЗДІЛ 24

БЕРЕСТ

Бурого поклали на каталку ще на вході.

Метал холодно дзенькнув, ніби відмітив початок чогось серйозного.

Ведмідь тримався. Жартував.

Тим особливим, перевертневим гумором, яким намагаються переконати світ, що все гаразд. І себе — в першу чергу.

— Ну що, — прохрипів він, коли каталка зупинилась під різким світлом ламп. — Якщо мене зараз розберуть на запчастини, подбай, щоб лапи пришили рівно. Я люблю симетрію. І естетику. Особливо нижніх кінцівок.

— Замовкни, — коротко сказав Северин.

Не різко. А так, як кажуть тому, хто тримається на останній нитці, впертості й адреналіні.

Берест стояв збоку. Руки глибоко в кишенях, плечі розправлені, спина пряма — занадто пряма для звичайного відвідувача лікарні, який мав би нервово топтатися, стискати кулаки або хоча б кліпати частіше.

На розідраному одязі він не зосереджувався зовсім, ніби тканина була дрібницею, не вартою уваги.

Самовладання — металеве, холодне, без тріщин. Альфа не рухався, не заважав медикам, не втручався, але й не зникав з простору: він був тут, як масивна тінь, як гарант того, що нічого не вийде з-під контролю.

Його погляд не блукав. Не чіплявся за обличчя, монітори чи інструменти. Він тримався на одному — на ногах Бурого.

Те, що в лісі здавалося страшним, тут, під безжальним світлом ламп, ставало гіршим. Чіткішим. Без можливості відвести погляд чи сховатися за темрявою. Тут не було нічних тіней, які можна списати на втому або фантазію. Тут було видно все. І саме це лякало найбільше.

Пухирі осіли, але не зникли. Почервоніння пішло вглиб, ніби опік був не зовні, а зсередини. Місцями проступали темні прожилки: не судини, не кров. Щось інше.

— Так… — буркнув лікар, нахилившись ближче.

Він був кремезний, із широкими плечима й руками людини, яка більше звикла до фізичної праці, ніж паперової. Сивина торкнулася скронь, а очі були темні, уважні, без поспіху. Під очима залягли глибокі тіні — звична річ для тих, хто працює вночі й багато тримає в голові.

Мирон Кравець, — так було зазначено на бейджику.

— Це не термічний опік, — сказав він, проводячи приладом уздовж ноги Бурого. — І не хімічний.

Лікар зробив паузу. Не театральну — професійну. Таку, в яку встигають вміститись всі погані думки і паніка.

— І не класичний магічний, у звичному сенсі цього слова.

— Дуже тішить, — хмикнув Бурий, коли датчик торкнувся особливо болючого місця. Його пальці мимоволі стиснулись у кулаки, але голос залишився рівним, витримка не підвела. — Можеш просто сказати, що я винятковий. Я це й так знаю.

— Терпи, винятковий, — відказав лікар сухо. — Ти не на сцені.

Поруч з’явилася медсестра.

Молода, темноволоса, з упевненими рухами й соковитою фігурою, яка видавала в ній або колишню танцівницю, або людину, що знає, як тримати тіло в тонусі. Її погляд ковзнув по ногах Бурого, затримався на обличчі трохи довше, ніж дозволяла професійна етика, і цей погляд подіяв на пацієнта краще, ніж знеболювальне.

— Якщо я зараз помру, — прошепотів Бурий, не відкриваючи очей, — знай: ти була найгарніша медсестра у моєму житті.

— Він завжди такий? — тихо спитала вона, не відводячи погляду від моніторів.

— Коли боляче, у всіх язик починає жити своїм особливим життям, — відповів Кравець, не відриваючись від огляду. — У нього, особливо балакуче.

— Він просто боїться, що залишиться без чогось дуже важливого для подальшого життя, — криво всміхнувся Альфа.

Всі вони тут намагались триматися так, ніби нічого надзвичайного не сталося, або майстерно вдавали.

У палаті хтось тихо хмикнув. Бурий одразу відкрив одне око.

— Я не боюся, — образився він. — Я просто… внутрішньо драматичний. Це частина мого шарму.

— Ну що там? — поцікавився Берест.

Кравець нарешті випрямився. Зняв рукавички, повільно, методично, ніби давав собі час сформулювати правильні слова. А їх не було.

— Я бачив подібне, — сказав він повільно. — Один раз.

— Коли? — одразу напружився Северин.

— Дуже давно, Альфа. Під час перших проривів, ще коли ваш батько…

— Головував тут, — кивнув він. — І?

Лікар подивився на нього прямо. І сказав, те що думав, без спроб пом’якшити інформацію.

— Пацієнт не дожив до ранку.

Повітря в палаті ніби ущільнилося. Навіть апаратура загула нижче.

Медсестра на мить завмерла, потім знову потягнулась до ампул.

— Бурий? — кинув погляд Альфа на друга.

— Що? — озвався той майже одразу.

— Щось ти занадто мовчазний. Може, щось скажеш?

— Хочеш почути, що я не склав заповіт?

Медсестра не втрималась — смішок прорвався, короткий, нервовий. Кравець нагородив її таким поглядом, що вона миттєво почервоніла.