23.3

Ми з’їхали сходами майже лавиною.

Діти летіли першими, не бігли, а саме летіли: ковзали по перилах, перескакували через сходинки, з криками, які за нормальних умов мали б активувати пожежну тривогу й викликати трьох екзорцистів. Я — слідом, намагаючись не загубити рівновагу, чашку, гідність і залишки здорового глузду. Успіх жодного з пунктів не був гарантований.

— Обережно! — крикнула я запізно. Як завжди.

Внизу, в коридорі, стояв… не Берест.

А Марта.

Марта-видра, яка тільки-но вийшла з кухні. Невисока, кругла, з руками в боки й таким виразом обличчя, ніби вона щойно зрозуміла, що замість ранкової тиші отримала повномасштабний апокаліпсис із дітьми.

— Я, звісно, люблю ранкову руханку, — встигла сказати вона, — але попереджати було б…

Далі все сталося дуже швидко.

Назар спіткнувся першим — все через незав'язані шнурки — врізався в Остапа, Остап  у Стефу, Стефа  у повітря, а повітря, як виявилось, мало форму Марти. Я намагалася загальмувати, але босі ноги, сходи й чай у руці були проти мене.

Світ похилився.

Чашка вирішила, що настав її зоряний час, і зробила траєкторію, гідну олімпійського кидка.

Чай — теплий, з медом, ідеальної температури — виплеснувся вперед і вниз.

Прямо на Марту.

— Ой, — вирвалось у мене.

— А от це вже зайве, — констатувала Марта, коли тепла рідина повільно стекла їй по носі, щоках і… зникла десь у комірі.

Настала тиша.

Така, знаєте, тиша після вибуху.

Діти завмерли купою на підлозі, переплутавшись ногами й рюкзаками. Я застигла на останній сходинці з витягнутою вперед рукою без чашки й обличчям людини, яка щойно усвідомила, що помилилася в усьому. Ой-ой…

Марта кліпнула.

Повільно.

Дуже повільно.

Десь у будинку м’яко клацнуло, ніби Дім сам затамував подих і вирішив нічого не коментувати, не обирати сторону.

— Ну що ж, — сказала вона нарешті, витираючи щоки рукавом. — Я, звісно, гарна, хоч і стара, але щоб мені падали до ніг усі разом… ще й із чаєм… Це вже перебір, діти.

— Марто! — хором видали вони.

— Тато прийшов! — випалив Назар, ніби це мало все пояснити.

— Так? — Марта повільно озирнулась коридором. — Не бачила. Але це не привід влаштовувати множинні переломи старій бойовій видрі та намагатися її втопити… чаєм. Який ви приклад подаєте няні?

— Ну взагалі-то це я мала б подавати їм приклад, — тихо вставила я.

— Взагалі-то так, — кивнула Марта. — Але ти бігла наввипередки з цим дитячим садком, тож маєш те, що маєш.

Вона знову зиркнула на мене: зверху вниз, уважно, оцінюючи. Як їй це вдалось з ростом як у гнома? Загадка.

Я проковтнула.

— Вибач… — почала я. — Я не встигла…

— Та я помітила, — фиркнула Марта, зиркнувши на порожню чашку, яка лежала на килимі, дивом не розбившись на друзки. — Наступного разу, котяро, якщо вже вирішиш мене обливати — бери хоча б каву. Я зранку без кофеїну зла.

— Ти завжди зла, — ляпнула я, навіть не зрозумівши, що це вголос. А коли зрозуміла, було вже пізно.

Запанувала пауза.

Така пауза, після якої зазвичай або сміються, або ховають тіло.

Марта повільно підняла брову. Одну. Друга, здається, принципово відмовилась брати участь у цьому діалозі.

— Ага, — сказала вона з ласкавою усмішкою людини, яка бачила війну, голод і кілька поколінь дурнів. — Добре, що уточнила. Бо я завжди думала, що це в мене просто обличчя таке.

Діти синхронно втягнули голови в плечі.

— Вона жартує, — прошепотів Назар Остапу.

— Ні, — так само тихо відповів той. — Вона прицілюється.

Я зібрала всю свою внутрішню гідність, яка вмістилась десь у крихітному місці під пупком, і випрямилась.

— Я… не це мала на увазі.

— Звісно, — кивнула Марта. — Ніхто ніколи не має на увазі саме те, що каже. Особливо зранку.

Вона зробила крок ближче. Ще один. Зупинилась просто навпроти мене.

— Але, — додала вона вже спокійніше, — за сміливість плюс. Не кожен наважується так швидко зрозуміти, що сказав мені дурницю, і лишитись живим.

— Дякую… здається, — пробурмотіла я.

— Не дякуй, — махнула рукою Марта. — Я ще не вирішила, чи ти мені подобаєшся, чи я просто не встигла розсердитись по-справжньому.

Дім у цей момент тихо дзенькнув,  ніби десь у глибині коридору клацнув перемикач.

— А тепер, — Марта різко розвернулась до дітей, — усі встати. Швидко. Не так швидко, Назаре, ти не м’ячик. Рюкзаки на спини. Шнурки — зав’язати. Хто не вміє, має навчитися зараз, от прямо у цю секунду. Хто не хоче,  той буде ходити босоніж.