23.2

— Добре, — сказала я. — Дайте мені ще дві хвилини. Я переодягнусь, і ми виходимо.

—  П’ять, — великодушно дозволив Назар.

— Дві, — відрізала Стефа.

Навіть не думала, що ця мала настільки категорична.

— Ви… — я проковтнула слова. — Ви мене не будили?

— Будили, — чесно сказав Остап. — Двічі.

— Тричі, — додала Стефа. — Але ти сказала: «Ще хвилинку, я майже перемогла».

— Кого? — насторожилась я.

— Не знаю, — Стефа знизала плечима. — Але ти так сказала, ніби точно знала.

— Зазвичай, у мене чутливий сон... А тут... Все ж треба було розбудити.

Назар засяяв.

— Я пропонував облити тебе водою, але мені заборонили.

— Це не гуманно, — закотив очі Остап. — Ми цивілізовані ведмеді, брате.

— Добре, — я плеснула в долоні, беручи ситуацію під контроль. — План дій. У вас усе готово?

Остап миттєво випрямився.

— Рюкзаки — так, — відрапортував він.

Назар глянув униз. На власні кросівки.

— Шнурки — ні, — буркнув. — Я їх ненавиджу.

— Він навіть шнурки сам не вміє, — зітхнула Стефа, закочуючи очі з королівською гідністю, — а вже трансформується. А я?

— Ей! — Назар миттєво спалахнув. — Я вмію!

— Брехло, — безжально констатувала королева.

— Є дислектики, — образливо випалив Назар, — а є шнуревтики. Це хвороба. Над таким не жартують.

Я кліпнула.

— Хто-хто?

Остап навіть не підняв очей. Просто втомлено похитав головою, ніби цей термін був для нього не новиною, а щоденною трагедією.

Я зітхнула й вирішила перехопити удар.

— Я проспала, — сказала щиро. — Вибачте.

Назар махнув рукою з виглядом людини, яка вже прийняла світ таким, як є.

— Нічого. Ми вже майже звикли до хаосу.

— Це не хаос, — спокійно поправила Стефа, підтягуючи лямку рюкзака. — Це таке доросле життя. Воно завжди таке.

— Ти взагалі ще не ходиш до школи, малявка, — розтягнув губи у глузливій посмішці Назар. — А таскаєшся щоранку за нами туди, наче прив’язана.

Стефа зупинилася так різко, що Назар ледь не врізався їй у спину. Повільно повернулась. Дуже повільно. З тим виразом обличчя, який у дорослих означає: ти зараз відгребеш, котику.

— У мене, — чітко промовила вона, — головна роль у танцювальному спектаклі.

Зробила паузу. Театральну. Навмисну.

— Але таким, як ти, генію, мистецтво взагалі не доходить. Дурбецало.

— Дурбецало? — перепитав Назар, кліпаючи. — Це ти щойно вигадала слово?

— Ні, — втрутився Остап, не відриваючись від застібання куртки. — Вона адаптувала існуюче під контекст. Це образно і точно.

Тим часом я активно жувала, канапки були смачними, яблуко соковитим, а чай чудово тамував спрагу.

— Ти на чиєму боці взагалі? — обурився Назар.

— На боці фактів, — знизав плечима Остап. — А факти такі: вона й справді репетирує щодня. І справді танцює краще за нас обох.

— Бо нам не потрібні танці! Ми ж хлопці!

— Бо ви дерев’яні, — милостиво пояснила Стефа. — А я — пластична.

Вона зробила крок, другий, крутанулась на носках просто в коридорі, ледь не збивши мене, і завмерла в драматичній позі, гідній сцени.

— Це був фрагмент другого акту, — повідомила. — Апокаліпсис через красу метелика.

Я прикрила рот долонею, щоб не розсміятись уголос.

— Якщо це апокаліпсис, — пробурмотів Назар, — то я за стару версію з метеоритом.

— Ти в ньому і будеш, — ласкаво пообіцяла Стефа. — Масовка. Камінь номер три.

— Я не камінь!

— Поведінка заперечує твої слова, Назарчику.

— Я не камінь! — Назар аж підстрибнув. — Я радше стратегічний об’єкт!

— Стратегічний об’єкт не спотикається об власні шнурки, — відрізала Стефа. — І не плутає праву ногу з лівою під час повороту.

— Це була тактична пауза!

— Це була ганьба.

— Ти просто заздриш, бо я сильніший!

— Я заздрю? — Стефа зупинилась, уперла руки в боки й нахилила голову. — Назаре, я можу одним поглядом змусити тебе перепросити.

— Не можеш!

— Можу.

— Не можеш!

— Можу.

— Агов, — спокійно вставив Остап, не підвищуючи голосу, але якимось дивом перекриваючи їх обох. — Якщо ви зараз не припините, ми або запізнимось, або хтось заплаче. А за статистикою, це зазвичай Назар.