РОЗДІЛ 23

Це був звичайний ранок: трошки лінивий, неспішний, сонячний.

Такий, що обіцяє нічого не зіпсувати, якщо його не чіпати.

Я прокинулась від тиші. Не різкої, не тривожної, просто правильної якоїсь, рівної. І саме це змусило мене лежати трохи довше, ніж варто.

Кілька секунд я дивилась у стелю, намагаючись згадати, де я і чому стеля не моя.

Стеля мовчала. І чомусь не хотіла підказувати.

Потім я почула воду. Десь у глибині дому хтось уже користувався життям без мене. З коридору тягнуло теплом: м’яким, майже турботливим. Наче дім знав, що мені це зараз потрібно.

І, що найцікавіше, знизу долинав голос Назара.

— Я ж казав, що якщо вона проспить, план «Б» активується автоматично!

План «Б».

Я вискочила з ліжка, на ходу намагаючись пригадати, чи взагалі існував якийсь план «А». У голові майнув кошмар — коротко, уривчасто, як кадр, який не встигли стерти: темрява, тріщина, відчуття, що на мене дивляться не очима, а чимось глибшим.

Я відмахнулась, як від настирливої мухи. Не зараз.

Коли вибігла в коридор, то мало не врізалась у Стефу.

Вона стояла вже повністю зібрана. Акуратна, заплетена, з рюкзаком на плечі й таким виразом обличчя, ніби це я запізнююсь до школи, а не навпаки.

— Доброго ранку, — сказала вона з підкресленою ввічливістю. — Ти прокинулась. Це… мило.

— Скільки в нас ча… — я не договорила.

— Мало, — відповіла Стефа. — Але не критично. Поки що.

З-за повороту визирнув Остап, тримаючи дві чашки.

— Я зробив вам чай, — повідомив він. — Назар залив молоко не туди, але ми це локалізували.

— Я експериментував! — обурився Назар, висовуючись слідом. — Хто ж знав, що какао не любить різких дій без попередження?!

Я стояла посеред коридору, босоніж, у футболці та спортивних штанах, із волоссям у стані «пережила війну і не факт, що виграла», і дивилась на них.

Зібрані. Самостійні. Функціональні.

І від цього мені одразу стало якось… не по собі.

Наче я пропустила момент, коли вони подорослішали ще на крок. Або коли світ навколо нас трохи змістився.

— Ти ж ще не снідала, — з осудом констатував Остап, оглядаючи мене з ніг до голови так, ніби я вийшла на люди без документів. — Це погано для концентрації. І для настрою. І взагалі.

— Я нормально почуваюсь, — автоматично відмахнулась я.

Шлунок відповів глухим, виразним бурчанням. Надто голосним у цій дивній, рівній тиші дому.

Назар миттєво пожвавився.

— Чуєш? — він ткнув пальцем у мій бік. — Це не я. Це вона. Організм вимагає пального.

— У тебе є п’ять хвилин, — сухо сказала Стефа. — Потім ми йдемо без тебе.

— Куди це без мене? — я кліпнула.

— До школи, — пояснила вона терпляче, як дитині. — Ми ж не можемо прогуляти через те, що ти вирішила поспати довше.

— Я не вирішила, — пробурмотіла я. — Я взагалі… випадково.

І лише тоді до мене дійшло: шестирічка мене екзаменує, а я виправдовуюсь. Оце так!

— Випадково — це коли Назар забув, що не можна ставити металеву ложку в тостер, — вставив Остап.

— Зате я вимкнув тостер сам! — гордо додав Назар. — Майже одразу.

Я притулилась плечем до стіни й потерла обличчя долонями.

Стіна була теплою. Наче Дім навмисне підкрутив температуру саме тут, де я зупинилась. Хм.

— Добре, — сказала я. — План «Б», так?

— Активний, — підтвердив Назар. — Але ми готові перейти на «Б-один», якщо ти панікуватимеш.

— А що таке «Б-один»? — насторожилась я.

— Всі роблять вигляд, що нічого страшного нема, — пояснила Стефа. — І тоді воно само якось… не страшне.

— Це спрацьовує, бо потім завжди з’являється батько і вирішує наші проблеми, — підказав Остап.

— Ой, облиш ці дрібні деталі! —  Вона простягнула мені чашку, яку взяла у Остапа. — Пий. З медом.

Я взяла чай машинально. Він був теплий. Ідеально. Не гарячий, не холодний, а саме тієї температури, яку організм сприймає як «все добре».

Назар простягнув мені тарілку з канапками, а Остап — яблуко, вже помите, сухе, без жодної плями.

Це було… дивно.

— Ви що, про мене дбаєте? — запитала я повільно.

Назар скривився.

— Фу. Ні. Просто якщо ти зомлієш, це затримає наш вихід.

— І створить зайві змінні, — додав Остап.

— Але так, — знизала плечима Стефа. — Ти зараз як люди, яких треба годувати і нічого не питати.

Я зробила ковток. Другий.

І зловила себе на дивній думці: я стою посеред чужого дому, з чашкою в руках, коли все навколо пішло не за планом, а троє дітей спокійно, без істерик, взяли на себе роль дорослих. Вкотре, до речі.