22.3

Бурий різко втягнув повітря крізь зуби.

— А… — прошипів він. — От тепер я офіційно проти. Це були хороші штани.

Пухирі пульсували, і біль нарешті прорвався назовні.

Бурий закричав — різко, здавлено, зовсім не по-геройськи. Ноги підломилися, і він гепнувся назад на землю, вчепившись пальцями в траву.

— Трясця! — видихнув він крізь зуби. — Воно… воно мене помітило….

Северин уже був поруч, навколішки, руки міцно тримали плечі Бурого.

— Дивись на мене, — наказав він низько. — Не відключайся.

Бурий спробував пожартувати — не вийшло. Лише коротке, хрипке сичання вирвалось.

— Якщо це… якщо це та ціна за те, що ти сказав моє… — видихнув він. — То я, знаєш… не проти. Але наступного разу скажи це без… наслідків.

Берест стиснув щелепи.

Ліс довкола знову завмер. Занадто уважно. Ніби хтось там, у темряві, зробив позначку й вирішив повернутися пізніше.

— Тримайся, — сказав Альфа тихо, але твердо.

— Сєва… — простогнав Бурий. — Якщо я помру, скажи всім, що я був героєм. І дуже красивим.

— Ти живий, — різко сказав Северин, оглядаючись навкруги. Ніхто не поспішав атакувати, хоча відчуття, що в темряві щось причаїлось, Альфу не покидало. — Живий, дурню.

— Ага, — Бурий кашлянув і криво посміхнувся. — Але я більше не романтик. Знімай мене з патрулю. Я тепер травмований ведмідь. Морально. І фізично. Трохи.

Бурий раптом перестав жартувати. Це було страшніше за крик.

— Сєва… — голос у нього зірвався, став нижчим. — А якщо я… якщо це не просто опік?

Северин уже розрізав рештки штанів ножем, тканина справді розчинилась, ніби її з’їли зсередини. Те, що залишилось, липло до шкіри темними клаптями. Під ними було почервоніння, пухирі, що продовжували пульсувати, але вже повільніше.

— Дивись на мене, — повторив він.

Бурий ковтнув повітря, але не відвів погляду.

— Я бачив таких, — глухо сказав Данило. — Пам’ятаєш Рудого з південного кордону? Спочатку рука. Потім запах. А потім… — він замовк. — Він уже не пам’ятав, хто він. Вони заражають. Переробляють. Роблять з нас… монстрів.

Северин завмер на пів секунди. Рівно стільки, щоб оцінити паніку, справжню, не показну.

— Ні, — сказав він твердо. — Це не те.

— Ти не можеш знати напевно…

— Можу.

Берест дістав з внутрішньої кишені короткий металевий футляр. Відкрив, клацання прозвучало занадто гучно в цій тиші. Усередині був шприц з густою, сріблясто-мутною рідиною.

— Що це? — прохрипів Бурий.

— Те, що я ношу саме для цього.

— В тебе вже таке було?

— Не чіпляйся до слів.

— Вакцина? — спробував пожартувати той. — Чи ти вирішив скористатись моментом і зробити з мене піддослідного?

— Це не зараження, — сказав Северин, уже готуючи ін’єкцію. — Інші ламають інакше. Вони заходять повільно. Забирають запах, плутають слід, гасять трансформацію. А в тебе опік. Контактний. Ти відштовхнув Порожнечу, а не впустив у себе.

— Тобто я просто… підсмажився? — видихнув Бурий.

— Ти торкнувся того, що не мало тут бути, — відповів Альфа. — І воно не встигло в тебе вчепитися.

Він уколов швидко, без попередження.

Бурий здригнувся, вилаявся крізь зуби.

Рідина пішла в м’яз. Холодна. Неприємна. За мить по тілу Бурого прокотилась хвиля, різка, як мороз, а потім… стало тепло.

— Ого… — прошепотів Бурий, важко дихаючи. — Здається це… працює.

— Я ж сказав.

Вони посиділи так кілька секунд, в траві, серед нічного лісу, що знову надто уважно мовчав.

— Берест… — тихо сказав Бурий. — Якщо раптом… колись… я почну мінятись…

Северин перебив його різко:

— Я вб’ю тебе сам.

Бурий хмикнув. Криво, але щиро.

— Заспокоїв, — сказав він. — Завжди мріяв померти від рук друга.

Альфа нарешті видихнув і допоміг йому сісти рівніше.

— Ти не станеш Іншим, — сказав він уже спокійніше.

— Знаєш… — додав він тихіше. — Я радий, що ти мене не послухав. Ну… Не пішов. Дякую.

Северин нічого не відповів.

Він дивився туди, де земля ще хвилину тому була пасткою.

Темрява зникла. Але відчуття, що вона все запам’ятала, залишилось.

Берест різко підвівся.

— Встаємо. Негайно, — сказав він тоном, який не припускав обговорень.

Бурий ковтнув повітря, сперся на лікоть, спробував піднятися, і одразу зашипів, мов обпечений.

— Та твою ж… — прошепотів він, стискаючи зуби. — Ноги горять, ніби я вліз у пекло босоніж.