РОЗДІЛ 22

БЕРЕСТ

Патрулювання цієї ночі було без інцидентів. Ніч виявилася тихою. Занадто тихою.

І це неабияк напружувало Северина.

Ліс лежав темною массою: не дихав, не шарудів, не відповідав. Зірки висіли над кронами, мов прибиті, холодні й байдужі. Навіть запахи були приглушені, ніби хтось накрив простір важкою тканиною, залишивши лише глуху порожнечу.

Берест ішов першим. Рівним, важким кроком, без поспіху, але з внутрішньою готовністю. Він не шукав неприємностей. Він позначав присутність, змушував землю пам’ятати, хто тут альфа. Кожен рух був знайомий, вивірений роками патрулів, сутичок і ночей, коли вирішувалось більше, ніж хотілося згадувати.

Поруч рухався Бурий: масивний, приземкуватий, мов витесаний із кори й каменю. Плечі опущені, хода майже лінива, але в цій лінощах була сила того, хто давно знає: якщо щось піде не так — часу на розгін не знадобиться.

— Розслабся, — буркнув Бурий, не дивлячись на Северина. — Якщо ліс мовчить, значить слухає. А коли слухає — це добре.

Берест не відповів одразу. Він зупинився, повільно оглянув просіку, вдивляючись у темряву між стовбурами. Там не було нічого. Саме це й дратувало.

— Коли ліс слухає, — нарешті сказав він, — він зазвичай щось знає.

— А наш Альфа, — хмикнув Бурий, — страшенно не любить, коли хтось або щось знає більше за нього.

— Заткнись, розумнику.

Бурий тільки посміхнувся, переступив корінь і став поруч, сперся плечем об дерево. Кора під пальцями була холодною, живою.

— Ти вже кілька годин дивишся так, ніби чекаєш удару в спину, — зауважив він. — Розслаб плечі, бо скоро сам собі їх відірвеш.

— Біда завжди приходить саме тоді, коли всі вирішують, що ніч безпечна, — відрізав Северин.

Вітер поворухнув верхівки дерев, але донизу не дійшов. Застряг десь угорі, ніби передумав спускатися. Листя тихо зітхнуло, і знову завмерло.

— Територія чиста, — сказав Бурий спокійно. — Слідів немає. Поле рівне, параноїку.

— Нагадаю, зранку був прорив, — сухо кинув Берест. — Нетиповий для нас.

— І ти вирішив, що ця ніч має бути пекельною за всіма законами жанру? — Бурий фиркнув. — Попустись, друже. Все добре.

— Поки що.

Данило закотив очі.

— Ти не відчуєш небезпеки раніше за землю. А земля мовчить.

Северин повільно видихнув. Не для заспокоєння, щоб перевірити себе. Напруга не спадала. Ведмідь усередині був зібраний, натягнутий, готовий рвонутися вперед у будь-яку мить.

— Саме це мені й не подобається, — відповів він. — Вона мовчить не так, як завжди.

Бурий глянув на нього уважніше, без жартів.

— Ти сьогодні не тут, — сказав тихо. — Думками десь далеко.

Берест стиснув щелепи.

— Я тут.

— Ага, — кивнув Данило. — Просто не любиш ночі.

— Не люблю ночі, які удають із себе мирні.

Бурий хмикнув, погляд його на мить потеплів.

— А пам’ятаєш, — мовив він, ніби між іншим, — як раніше ми вночі по дівках бігали? І найбільшою небезпекою було, щоб нас не зловив за яйця батько чергової кралі.

Северин пирхнув, хоч і не хотів.

— Ти тоді бігав повільніше.

— Бо був молодший і дурніший, — задоволено відповів Бурий. — Зате сміливіший.

Він зітхнув, поглянув на зорі.

— Часи були простіші, га?

Берест мовчки дивився в темряву між деревами.

— Ні, — сказав він нарешті. — Просто ми тоді ще не знали, що таке справжня відповідальність.

Десь далеко клацнула гілка. Не різко, обережно, ніби хтось перевіряв, чи можна ступити далі.

Обидва завмерли.

Мить. Друга.

Ніч знову стала нерухомою.

Бурий повільно всміхнувся: криво, по-ведмежому, так, як усміхаються ті, хто пережив надто багато тривог, щоб кожну сприймати серйозно.

— Бачиш? — тихо сказав він. — Навіть ліс вирішив нас не турбувати. Має ж і він інстинкт самозбереження.

Северин не відповів. Його погляд залишався спрямованим у темряву, де ніч надто старанно нічого не показувала.

Він зробив крок уперед, прислухаючись до власних відчуттів, до важкого ритму крові, до землі під ногами. Все було… надто рівно.

— Ходімо, — кинув Альфа. — Перевіримо східний периметр ще раз.

— Вдруге за ніч?

— Так.

— Ти знаєш, що це вже не пильність, а нерви, — буркнув він, але рушив слідом. — Я ж не молодшаю, між іншим. Кістки пам’ятають кожен зайвий кілометр.

Вони йшли мовчки кілька хвилин. Земля була тверда, знайома, кожен камінь на своєму місці. Колись це заспокоювало.