21.4

Я зачинила двері ванної, ввімкнула воду. Гарячу, майже надмірно. Пар швидко заповнив простір, дзеркало зникло під матовою плівкою, і на кілька хвилин світ звузився до шуму води й власних плечей під струменем.  

Це мало позбавити мене не тільки втоми, але й зайвих думок. Наприклад, де зараз Альфа… З ким.

Не допомогло.

Клятий ведмідь з його клятим божественним профілем!

Коли я лягла, ковдра виявилась надто легкою, матрац — надто твердим, а темрява — надто уважною. Я перевернулась на бік, потім на спину, потім знову на бік, але тіло вперто не хотіло розслаблятися.

Десь у глибині будинку щось перемкнулося. Повітря стало щільнішим, ніби простір зібрався в кулак. Захист. Нічний режим. Я не знала, як це працює, але відчула одразу — дім став фортецею.

Зазвичай у такі моменти стає легше. Але не цього разу.

Перед очима мені раз у раз спливав кошмар: без образів, без картинок, лише відчуття зламу, неправильності, наче світ у якийсь момент пішов не туди й досі не повернувся на місце. Усередині все було зібране, напружене, як перед стрибком. Це був не страх. Страх має напрямок. А це… ні.

Щось було не так.

Я повернула голову до вікна.

Ліс був занадто тихий.

Ні шелесту. Ні поруху. Навіть того випадкового шуму, який завжди є уночі, не було. Темрява за склом виглядала суцільною, без глибини, мов вирізана з чорного паперу й приставлена впритул до дому.

Я лежала, не кліпаючи, дозволяючи темряві звикнути до мене, як хижаку, що вирішує, чи варта здобич уваги. У таких паузах завжди проявляється зайве. Скрип балки, що вдень не чутний. Ледь помітна зміна тиску у вухах. Власне дихання, надто гучне, надто живе.

Будинок працював. Тихо. Непомітно.

Я відчувала його так само чітко, як стіни довкола, не як щось зовнішнє, а як межу між «тут» і «там».

А от ніч за вікном не рухалась.

Я зловила себе на тому, що рахую удари серця, ніби між ними мало щось втиснутись. Один. Два. Три. Пауза. Ще пауза.

Нічого не сталося.

І саме це було найгіршим. Очікування.

Повільно, дуже повільно, напруга почала осідати в тілі. Не зникати, ні. Просто спускатися глибше, туди, де вона вже не залишалась думкою, а перетворювалась на інстинкт. Там, де зазвичай не було слів, але зачаїлась готовність.

Я заплющила очі.

Не щоб заснути, щоб не дивитися за вікно. Щоб не шукати доказів звичайності лісу.

Бо деякі речі стають реальнішими саме тоді, коли ти намагаєшся переконати себе, що нічого не відбувається.

***

Вони з’явилися не одразу.

Спершу ліс просто став неправильним.

Ні вітру. Ні шурхоту. Навіть тріск комах зник, ніби хтось вимкнув звук на пульті.

Все почалося між деревами. Тіні нашаровувалися одна на одну, рухалися із запізненням, як відео з поганим сигналом.

І вже з них виступали Інші.

Не крокуючи, ні. Вони ніби проявлялися з повітря: плечі, занадто довгі руки, силуети, які не вміли тримати форму.

Вони не мали сталої форми. Сьогодні — витягнуті, ламані, з надто довгими кінцівками, і гострими кутами. Завтра — нижчі, повзучі, з обличчями, схожими на згадки про обличчя.

Хтось стояв, схиливши голову під неприродним кутом. Хтось сіпався, ніби не міг вирішити, де в нього коліна.

Але усі вони дивилися в один бік.

На будинок.

Будинок Альфи світився теплом — жовті вікна, м’яке світло, звичайний дім, який мав би бути безпечним. Але для них він був іншим.

Навколо одного вікна пульсувало повітря.

— Чуєш? — прошепотіло щось низьке, майже притиснуте до землі.

— Вона тут, — відповіло інше. — Сигнал сильний.

— Ми знайшли її.

Декілька істот зробили крок уперед, і різко зупинилися. Наче наткнулися на скляну стіну. Захист.

Хтось зойкнув: коротко, електрично, ніби отримав розряд, і замовк.

З глибини лісу повільно накотилась присутність.

Не тіло. Не форма. Відчутний тиск.

Ляльковод.

Він не говорив словами. Він коригував. Як рука, що обертає ручку гучності.

Інші одразу заспокоїлися. Сіпання зникли. Рухи стали синхронними, як у маріонеток, які раптом відчули нитки.

— Рано, — пролунало беззвучно.

Будинок Альфи стояв спокійно.

Захист тримав. Лінії були зімкнені. Простір — натягнутий. Але…

— Вона відлунює, — сказав хтось із захватом. — Двома голосами.

— Не зараз, — пройшло крізь них, холодно і чітко. — Двері ще закриті.