21.3

Ми грали недовго, але завзято — з тим особливим азартом, коли ніхто не збирається здаватися, навіть якщо правила вже давно втратили первісний сенс.

Остап розклав гру з такою зосередженістю, ніби це був план стратегічного штабу, від якого залежить доля світу. Карти лягали рівно, фішки вишикувалися по лінійці, кубик чекав свого часу, як ядерна кнопка. Остап раз у раз поправляв поле, зводячи хаос до прийнятного мінімуму.

Назар, навпаки, з першої ж хвилини взяв курс на творчий підхід до реальності.

— Карта сама так випала, — серйозно заявив він, підсовуючи потрібну собі.

— Вона лежала там, — сухо зауважив Остап.

— Але хотіла бути тут, — не здавався Назар. — Я відчув.

Коли кубик упав ребром, Назар замислився, нахилив голову й виніс вердикт:

— Це рахується як більше число. Бо складніше.

— Це нелогічно, — заявила Стефа, не відриваючи погляду від поля.

— Це вигідно, — миттєво парирував Назар.

— Це не за правилами, — підсумував Остап, навіть не підвищивши голос.

Стефа керувала процесом, сидячи боком на стільці, ніби участь у цій грі була для неї жестом доброї волі. Вона коментувала кожен хід  з інтонацією людини, яка знає краще, але змушена мати справу з дилетантами.

— Ти зараз граєш проти концепції, — повідомила вона Назару.

— Я граю проти всіх, — гордо відповів він.

Я ж освоювала таємничий світ настолок, повільно входячи в ритм, і з подивом ловила себе на тому, що мені… добре. Не «нормально», не «терпимо», а справді добре. Цей безглуздий галас, суперечки через дрібниці, дитяча впертість — усе це раптом склалося в щось цілісне й живе.

Час від часу лампа над столом ледь помітно тьмянішала, коли Назар занадто захоплювався й починав розмахувати руками, і знову яскравішала, коли Остап повертав гру в рамки. Я не коментувала. Просто відмічала. І сміялася.

Справді сміялася — легко, без напруги, без тієї звичної внутрішньої готовності в будь-який момент зібратися й утекти. На кілька хвилин я забула про лисячий клан, про договірного нареченого, про власні почуття, які вперто не хотіли вкладатися в зручні формули. Навіть про Альфу.

Коли Назар нарешті програв і з драматичним зітханням оголосив це «тимчасовою тактичною поразкою», я поклала долоні на стіл.

— Все. Спати.

— Уже? — хором, з однаковим обуренням.

— Уже, — повторила я спокійно, без жодного шансу на апеляцію.

Назар ще хвилину бурмотів щось про реванш і змову, Стефа демонстративно складала фішки, ніби це була її особиста образа, а Остап мовчки почав прибирати гру, організовано, без зайвих емоцій.

Ванна наповнилась життям миттєво.

Вода зашуміла, двері рипнули, десь грюкнула шафка, і майже одразу почалася  традиційна вечірня дискусія, яка, судячи з усього, не мінялась роками.

— Я перший! — заявив Назар.

— Чому це? — холодно поцікавилась Стефа.

— Бо я швидший. Це логічно.

— Це нахабно, — відрізала вона. — Леді не поспішають.

— А я не леді, — парирував Назар. — Я — геній.

— Генії миють зуби за графіком, — спокійно вставив Остап і… просто першим пішов у ванну.

Пауза.

— Зрадник, — прошипів Назар.

— Стратег, — виправила Стефа.

Я сперлася плечем об одвірок і дивилась, як Назар намагається відвоювати раковину дипломатією, а Стефа — презирливим мовчанням. Вода шуміла, дзеркало запотівало, запах зубної пасти змішувався з теплом дому, і все це разом виглядало так… нормально, що навіть трохи дивно.

Зрештою, всі вижили.

Хлопці розійшлися по кімнатах, ще бурмочучи щось про результати гри, а я пішла зі Стефою. Вона йшла попереду, в рожевій піжамі з єдинорогами і таким виглядом, ніби веде мене не в дитячу, а щонайменше до тронної зали.

У кімнаті було приглушене світло: м’яке, тепле, без різких тіней. Таке, яке не тисне на очі й одразу налаштовує на тишу. Стефа залізла під ковдру, швидко, вправно, як людина, що робила це безліч разів, і простягнула мені книжку.

— Цю, — сказала коротко.

Я глянула на обкладинку. Відьма. Дім. Загублений і знайдений. Символічно, звісно.

— Читай повільно, — одразу попередила Стефа. — І з виразом. Без халтури.

Я сіла на край ліжка.

— Та я взагалі-то спец по художньому читанню. Тобі пощастило, королево.

Дівчинка гимикнула, либонь, не повірила. А я почала читати, намагаючись справді тримати інтонацію, і ловила себе на тому, що текст лягає дивно легко, ніби слова самі знаходили ритм. Стефа слухала мовчки, серйозно, зосереджено, насупивши брови, як маленька критикиня.

До середини розділу її дихання змінилось.

Вона буркнула щось нерозбірливе — здається, про «несправедливий до відьом світ» — повернулась до стіни й затихла. Сон прийшов різко, без церемоній, як у дітей, які точно знають, що завтра буде новий день.