21.2

Їли ми просто. Без церемоній. Рагу виявилось саме таким, як і має бути: м’яке, густе, з легким солодкуватим присмаком моркви. Риба ламалась виделкою, соковита, ще тепла. Хтось пролив чай. Хтось сперечався, чия черга мити тарілки. Хтось — звісно, Назар — намагався довести, що якщо він «не дорослий», то посуд миється частково.

— Частково — це як? — уточнила я.

— Ну… я помию ложку. Свою, — пояснив він щиро.

— Герой, — сухо зауважила Стефа.

За вікном щось клацнуло.

Ледь чутно. Так, ніби гілка торкнулась скла… але гілок там не було. Я завмерла на мить, прислухаючись. Діти не помітили, вони саме з’ясовували, хто з’їв останній шматок хліба.

Хворобливе, майже свербляче бажання встати, підійти, відсунути фіранку й глянути, що там, пульсувало десь під шкірою. Дуже наполегливо. Так тягне тільки туди, куди не можна.

Я перевела погляд ліворуч.

На дошку з правилами.

Вона висіла на своєму місці. Список, який я вже бачила зранку, але зараз він виглядав інакше, якось суворіше.

Після заходу сонця ніхто не виходить. Окрім батька.

— Добре, — тихо сказала я собі. — Не сьогодні.

За вікном знову було тихо. Навіть занадто тихо.

— Гаразд, — сказала я, витираючи руки серветкою. — А що у вас зазвичай після вечері?

Діти одночасно пожвавились. Це було прекрасно.

— Ну… — протягнув Назар. — Нічого особливого.

— Абсолютно нічого, — підтакнула Стефа з надто серйозним виглядом.

— Спокійно, — додав Остап. — Тихо. Культурно.

Я повільно примружилась.

— «Нічого», «спокійно» і «культурно» в одному реченні — це вже підозріло, — сказала я. — Продовжуйте.

Назар одразу взяв ініціативу.

— Ну, якщо чесно… — він відкинувся на спинку стільця. — Я зазвичай проводжу великі наукові експерименти.

— Великі?

— Грандіозні.

— А?

— Абсолютно контрольовані, — швидко додав він. — Типу… перевіряю, як поводиться маятник, якщо змінити кут, масу і… атмосферний тиск. Порпаюсь в машині, в гаражі. Тато дозволяє перевірити мені, чи правильно все працює.

Світло над столом клацнуло.

— Іноді ще майструю катапульту, — чесно зізнався Назар. — Але це вже не наука, це інженерія.

— Дуже цікаво, — пробурмотіла я.

Стефа зітхнула так, ніби їй випала роль пояснювати очевидні речі дорослій людині.

— Після вечері в нас зазвичай покази, — сказала вона з гідністю. — Модні. Концептуальні. І няні виступають моделями.

— Які ще покази? — перепитала я.

— Одягу, — Стефа піджала губи. — Ідей. Образів. Сьогодні я, наприклад, планувала колекцію «Постапокаліптична відьма-початківець». Там плащ зі скатертини, пояс із мотузки й дуже складний внутрішній настрій.

Світло мигнуло  двічі.

— Я ж казала, — фиркнула Стефа в стелю. — Це арт-покази! Ти взагалі не розумієшся на моді!

— Звісно, — кивнула я. — І Остап?

Остап випрямився, наче палицю ковтнув і ніяк не очікував, що його на цьому впіймають.

— Я контролюю, — сказав він серйозно. — Щоб вони не вбили один одного.

— Шляхетно, — оцінила я.

— А ще, — додав він після паузи, — я веду журнал подій. Фіксую, що й коли сталося. На випадок, якщо… ну… раптом знадобиться.

Повітря в кухні ледь помітно похолоднішало.

— Отже, — я склала руки на столі. — Маємо: маятники, катапульти, машина, модні покази з апокаліптичним ухилом і літопис катастроф.

— Це якщо коротко, — погодився Назар.

— Брехня, — сказала я.

Тиша впала миттєво, але різко порушилась галасом.

— Що?! — обурились всі троє. — Це правда!

— Правда? — перепитала я тихо.

— Абсолютна! — швидко кивнув Назар. — Статистично доведена!

— І естетично виправдана, — додала Стефа, схрестивши руки.

— Ага, саме так, — закінчив Остап, дивлячись кудись мені за плече. Дуже показово не в очі.

Я повільно відхилилася на спинку стільця.

— Лапша, — констатувала я. — Причому ручної роботи.

Дім загудів стінами, світло стало теплішим, наче він зі мною погоджувався. А перед дітьми дивовижним чином матеріалізувалися книжки.

Назар застогнав.

— Зрадник, — сказав він у стелю.

Світло над кухнею образливо блимнуло.

— Добре, — сказала я. — Тоді план такий: навчальні програми.

— Фу, — хором.

— Книжки, — спробувала я.